На другому поверсі адміністративного корпусу все було підготовлено до засідання. Довгий стіл під горіховим шпоном, проєктор, отриманий три роки тому в подарунок від постачальника до контракту. Сергій з’явився раніше за інших. Відсунув для дружини крісло, дочекався, поки вона влаштується, присунув склянку з графином.
— Якщо стане важко, скажи. Перервемося будь-якої миті, поспішати нікуди.
— Скажу.
Перед кожним місцем Коваленко розкладав однакові сині папки, старанно вирівнюючи кут відносно краю столу. На Тетяну він і далі не дивився. Прийшли головні лікарі трьох центрів, фінансовий директор, юрист мережі, двоє членів ради, яких вона колись запросила сама. Андрій Борисович сів скраю, витягнувши ноги в прохід. Секретарка Ксенія поставила поруч із ноутбуком диктофон, посередині столу.
— Ксеніє, пишеться?
— Так, Тетяно Михайлівно. За регламентом, як завжди.
— Сьогодні не переривайте запис зовсім, до закінчення. І протокол потрібен повний, стенограмою.
Сергій схвально кивнув: порядок дотримувався.
Віктор Миколайович Левченко підвівся з аркушем у руках. Великий, представницький, із гарним поставленим голосом — пацієнти любили його слухати.
— Колеги, повірте, читати це мені дуже непросто.
Він прокашлявся й перейшов до тексту. Із результатів динамічного спостереження й нейровізуалізації, за його словами, випливало, що в Тетяни Михайлівни виявлено об’ємне утворення головного мозку з несприятливим прогнозом. Неврологічний дефіцит наростав, когнітивні функції знижувалися. Тому ухвалювати стратегічні рішення в управлінні їй на цей момент було ризиковано.
— Як лікар я зобов’язаний повідомити вам це прямо.
Навколо столу заворушилися. Фінансовий директор опустив очі. Хтось із ради тихо видихнув щось схоже на «Господи».
— Дякую, Вікторе Миколайовичу. Присядьте, — сказала Тетяна, підводячись. — Ксеніє, підключіть, будь ласка, флешку…
