Із слідчим вони розмовляли в машині біля парку. Немолодий чоловік у сірому светрі під курткою пів години переглядав роздруківки, не ставлячи запитань. Потім відірвався від паперів.
— У цих матеріалах я бачу щонайменше два склади, можливо, навіть три. Але відразу попереджаю: сам телефон покійного — не доказ, а вказівка, де шукати. Фотографія документа в суді нічого не доводить. Нам потрібні оригінали документів, а не їхні зображення. Ваші аналізи — отримані офіційно, за протоколом. Флакони — з тієї самої процедурної, де вам робили крапельниці. І ще потрібен запис, на якому говоритимуть вони самі.
— Запис отримаєте.
— Тоді працюватимемо. Тільки самостійно нічого не робіть. Якщо завчасно захочете комусь із них подивитися в очі, можна занапастити всю справу.
— Двадцять років я веду переговори з постачальниками й не показую, що відчуваю. Ще два тижні зможу.
Він пояснив, що необхідно дочекатися їхнього власного кроку. За його словами, намір треба було перетворити на дію: дати їм оформити на папері те, заради чого вони все влаштували.
— Я знаю, чого вони домагаються, — відповіла Тетяна. — Хочуть, щоб я віддала управління. Поки при силі, поки мене ще можна живою пред’явити.
— Отже, нехай отримають можливість.
За вечерею вона сама відсунула тарілку й заговорила з Сергієм:
— Я думала про наші справи. Довго думала.
— Таню, давай потім. Ти втомилася.
— Ні, вислухай зараз. Чотири діючі центри, ще п’ятий погоджується. Мені з цим уже не впоратися. Я більше двох сторінок поспіль прочитати не можу. Треба скликати раду директорів. Передам управління, поки ще можу сидіти на засіданні й виразно говорити.
Сергій поклав ложку. Тетяна бачила, як він зрадів, хоча майже відразу зумів приховати радість: надав обличчю серйозного виразу, кивнув, узяв її за руку.
— Ти все обдумала? Це ж усе твоє життя. Двадцять років цим центрам віддала. Ти впевнена, Таню? Ну добре. Тоді тягнути не будемо.
Він уже підводився й тягнувся до телефону.
— Завтра з Олегом складемо порядок денний. Треба за статутом провести, правильно оформити, щоб потім ніхто не оскаржив. І ще медичну підставу додамо. Так питань зовсім не лишиться.
— Яку підставу?
— Висновок, що здоров’я не дозволяє тобі управляти активами. Віктор Миколайович зробить, у нього всі твої дослідження. Формальний папір, Таню. Зате ніхто не дорікне, що ми щось нечесно провернули.
— Роби, як вважаєш за правильне. Ти ж усі справи береш на себе.
Він поцілував її в лоба й вийшов телефонувати на балкон. Вона лишилася біля столу, зібрала посуд у мийку й відкрила гарячу воду.
Увечері напередодні ради Тетяна виходила з адміністративного корпусу, коли вслід їй гукнув охоронець. Павло Семенович наздогнав біля дверей, зупинився відсапатися.
— Приходив ваш хлопчик. Просив передати, сам чекати не лишився. Я йому: за пів години вийде, зачекай. А він на годинник показує, головою мотає. До автобуса поспішав.
Охоронець простягнув складений учетверо аркуш, уже розм’яклий на згинах. На малюнку кульковою ручкою було виведено будівлю з квадратними вікнами. Над входом тіснилася вивіска: останні дві літери не вмістилися й з’їхали на кут. Біля дверей — жінка в подобі піджака і хлопчик, який сягав їй до ліктя. Від його руки до жінки тягнулася окрема довга лінія. Денис постарався показати цілком виразно: він тримається за рукав.
Під ними друкованими літерами стояло: «Я БУДУ ЧЕКАТИ».
— Хороший він. Мовчить, а все розуміє, — сказав Павло Семенович. — У мене в будці лампочку поміняв. Сам навіть табурет приніс, уявляєте?
— Дякую вам.
Вона склала малюнок по старих згинах. У внутрішній кишені піджака лежав інший аркуш, теж складений учетверо, — призначення Андрія Борисовича. Малюнок ліг поруч. Завтра Тетяна вдягне цей самий піджак і ввійде до зали ради…
