— Дякую, Марто Андріївно, — відповів він після паузи. — Я розумію. Але поки спробую так, як умію. Дивитимуся по ній. Не кину.
Марта затримала на ньому погляд.
— Я бачу, що не кинете. Тільки не думайте, що самою жалістю можна вилікувати все.
— Не думаю, — тихо сказав Остап. — Жалість тільки привезла її сюди. А далі вже праця.
Ця фраза прозвучала без гордості. Просто як правда. Марта нічого не відповіла, але перед від’їздом ще раз подивилася на кобилу й сказала, що заїде за кілька днів.
Вона справді приїхала знову. Остап саме міняв пов’язку, коли почув машину біля воріт. За ці дні Сніжка помітно змінилася. Не стала здоровою — до цього було ще далеко, — але в ній з’явилося більше зібраності. Шерсть уже не висіла брудними клаптями, очі стали яснішими, пухлина на нозі трохи спала. Марта зайшла, оглянула її й не відразу приховала здивування.
— Ви з нею багато возилися, — сказала вона.
— А як інакше?
— І вона відповідає. Це видно.
Остап не став сперечатися й не став радіти вголос. Він боявся наврочити навіть таку малу надію. Але саме тоді, після другого огляду, у нього спливло в пам’яті те, що казав Мирон: не проста вона, порода в ній є. Ця думка кілька днів кружляла довкола нього, мов настирливий птах. Не тому, що він раптом вирішив розбагатіти на кобилі. Навпаки, сама думка про ціну була йому неприємна. Але якщо Сніжка колись належала комусь, якщо в неї було минуле, якщо її не просто продали, а викинули після біди, він хотів зрозуміти, що з нею сталося.
— Скажіть, — обережно спитав Остап, — у таких коней бувають електронні мітки? Щоб дізнатися, звідки вона?
Марта кивнула.
— Бувають. Не в усіх, але в породистих часто. Хочете перевірити?
Він знизав плечима, ніби питання було випадковим, хоча всередині чомусь стало тривожно.
— Перевірте, якщо можна…
