Обіцяних звітів наступного дня не з’явилося. Віктор заявив, що запросив їх у консультантів, але ті у відпустці. Зате зателефонував Гончаренко, який сам не виходив на зв’язок близько трьох років. Дуже ввічливо повідомив: осінній обсяг поки не підписуватимуть, бо переглядають бюджет.
Ще за день так само чемно відклав рішення Мельник. Договір на 16 мільйонів, уже погоджений сторонами й вичитаний юристами, завмер на фразі «ми вам передзвонимо». Андрій зв’язався з обома. Гончаренко говорив тепло, докладно розпитував про здоров’я, але не дав жодної певної відповіді. Мельник перестав брати слухавку й обмежився повідомленнями.
Цехами поповзли чутки. Спочатку Андрій розпізнав їх лише за дрібницями: робітники більше не віталися першими, а при його наближенні надто квапливо відверталися до верстатів. Раніше хтось неодмінно кивав або жартував, Микола Степанович зупиняв директора з черговим виробничим питанням. Тепер розмови обривалися.
Біля складської курилки Андрій почув із-за рогу, що директор влаштував перевірку й шукає винного замість замовлень. Йому заперечили: замовлень же все одно немає. На це відповіли, що Віктор принаймні вмів їх привозити. Андрій не вийшов до тих, хто говорив, і мовчки повернув назад.
Біля сходів його наздогнав Микола Степанович. Перед тим як заговорити, він озирнувся й понизив голос, наче обговорював сімейну хворобу.
— Андрію, ти мені хоча б натякни, що відбувається. Робітники йдуть до мене, а я стою перед ними як дурень. Люди вже розсилають резюме — я це по очах бачу.
— Потерпи два тижні, Миколо. Після цього я сам усе скажу на загальних зборах.
Начальник цеху повторив: «Два тижні», — і пішов, не попрощавшись.
Того ж вечора зателефонувала Олена. Привітання на початку її дзвінків не було й раніше. Вона відразу зажадала пояснити, що відбувається: Максим писав, що батько повертається близько півночі, а Віктор повідомив їй про серйозні проблеми на роботі й порадив забрати дитину додому. Олена відпустила сина на три тижні до батька, а не для участі в чужих розбірках.
Андрій сів на кухонне підвіконня й спитав, чи справді Віктор їй телефонував.
— Звісно. Він завжди зв’язувався зі мною, якщо щось стосувалося Максима. Чи тепер це теж злочин?
— Просто один раз послухай мене. Не обговорюй із ним ні мене, ні сина, взагалі нічого.
Олена замовкла секунд на п’ять. Її мовчання Андрій завжди переносив гірше за крик.
— Я дванадцять років чекала, що ти бодай раз подивишся навсібіч, — нарешті сказала вона. — Тепер ти дивишся, а мені чомусь іще страшніше. Якщо з Максимом щось буде не так, я заберу його того ж дня.
У п’ятницю перед закінченням робочого дня прийшла Ольга Михайлівна й одразу зачинила кабінет на клямку. Вона належала до тих юристів, які навіть у відпустку беруть теки з документами. За шість років Андрій жодного разу не бачив, щоб у неї тремтіли руки; тепер тремтіння було помітне.
— Я була в банку щодо забезпечення, — сказала Ольга Михайлівна. — Попросила повний перелік наших зобов’язань, щоб зрозуміти, на чому ґрунтується переоцінка.
Вона поклала на стіл перший аркуш. Це був договір поруки: завод відповідав усім своїм майном за кредит «Правгаранта» на 40 мільйонів. Позику оформили позаминулого літа строком на три роки.
На договорі стояв підпис Віктора з уточненням, що він діє за довіреністю.
— За тією самою довіреністю, — тихо сказала Ольга Михайлівна. — Ви оформили її, коли лежали з хворою спиною. Генеральна, на два роки, з можливістю продовження. Потім ви її не відкликали.
— Не відкликав.
Для великої угоди банк вимагав протокол зборів учасників. Юристка поклала поруч другий аркуш. У документі значилося, що на зборах були присутні Андрій Кравченко, який володів 65 відсотками, і Віктор Савченко з часткою 35 відсотків. Рішення про схвалення нібито ухвалили обидва. Унизу стояли два підписи.
Один майже бездоганно імітував підпис Андрія: правильний нахил, знайомі петлі, навіть останній штрих лягав так, як зазвичай виходило в нього, коли він підписував папери похапцем, не сідаючи за стіл.
— Я не ставив цей підпис.
— Я знаю.
Ольга Михайлівна поклала перед ним третій аркуш.
— Є ще один протокол, складений позаминулої зими. Він схвалює угоди з «Артексом»: поставки з відстрочкою 180 днів за ціною нижчою за нашу собівартість. Це ті самі відвантаження, через які весь минулий рік ми не розуміли, куди зникає маржа. Збори ті самі, і ви знову вказані серед присутніх.
Розрізнені епізоди склалися без додаткових пояснень. Два роки підприємство поступалося в тендерах, бо суперник заздалегідь отримував розрахунки. Два роки воно віддавало продукцію у збиток, прикриваючись підробленими рішеннями. Крім того, завод поручився всім майном за чужий кредит на 40 мільйонів. Щойно «Правгарант» перестане платити, банк звернеться до поручителя.
У всіх паперах винним залишиться директор Кравченко: його підпис стояв і під порукою, і під збитковими поставками. Партнер із 35 відсотками частки формально ні за що не відповідав. Після краху він міг дешево отримати частку Андрія в процедурі банкрутства — сам або через підставну фірму, яка на той час стала б головним кредитором.
— Він не просто забирав гроші, — вголос зрозумів Андрій. — Він поступово купував завод.
Ольга Михайлівна кивнула:
— Купував дешево. За 4 мільйони 200 тисяч і за три роки вашого життя…
