Того вечора додому він не поїхав. Відпустив водія й залишився в кабінеті, поки в сусідніх вікнах одна за одною гасли лампи. Коли Андрій вимкнув світло, знизу й далі гудів компресор нічної зміни, а прожектор над складом креслив на стелі жовту смугу.
Він думав не про сорок мільйонів. Перед очима стояло інше: Віктор два роки обідав із ним в одній їдальні, просив сільничку й питав про Максима.
Близько півночі телефон завібрував. Дзвонили з прохідної.
— Андрію Миколайовичу, тут підліток стоїть. Каже, що він ваш син. Приїхав сам на таксі, на плечі рюкзак. Пропустити?
Максим увійшов у темний кабінет, озирнувся, знайшов вимикач, але не став вмикати світло.
— Чому ти не відповідаєш?
— Не чув. Як ти сам дістався через усе місто?
— Замовив машину в застосунку. Мама дала мені картку.
Знявши рюкзак, Максим дістав ноутбук і поставив на стіл, трохи відсунувши теку з документами.
— Я хочу показати тобі ще дещо. У машині ти подивився секунд десять і відразу все вирішив.
— Максиме, зараз не найкращий час.
— Тату, я знімав не десять секунд.
Світло відкритого екрана лягло на його обличчя знизу. Було видно, що хлопець сердиться не примхливо, а так, як сердяться після довгого чекання, коли тебе нарешті вислухають. Перший ролик був знятий телефоном із бетонного бортика. Але існував і другий запис: камера лежала в рюкзаку, Максим дістав її з машини, коли Андрій і Віктор виходили перед зустріччю, і знімав лівіше — біля паркану, ближче до торця. Завдяки оптиці зображення вийшло більшим і чіткішим.
Віктор підходив до бічних дверей. Під кутом добре проглядалася панель кодового замка. Він поставив кейс на асфальт і набрав шість цифр — без підказки й пауз, по пам’яті, як набирають код власного під’їзду.
Потім Максим пересунув повзунок далі. У кадрі з’явився темний седан з опущеним водійським склом. Віктор не залишив кейс на задньому сидінні, як запевняв. Він простягнув його через вікно. Литвин прийняв кейс обома руками й прибрав праворуч, на переднє пасажирське сидіння. Лише після передачі Віктор обійшов машину й сів ззаду.
— Він віддав його, — чітко сказав Максим. — Просто в руки. А потім уже пішов говорити. У властивостях файла є час.
Андрій сам повернув запис назад, переглянув передачу ще раз, потім повторив. Після цього незграбно поклав долоню синові на потилицю. Так роблять люди, які давно відвикли торкатися одне одного. Руку він не прибрав.
— Чому ти відразу не сказав про камеру?
— Я намагався. Але ти сказав, що я передивився кіно.
Максим знизав плечем, однак не відсторонився.
Тепер обирати доводилося між двома рішеннями. Перший шлях — тихо поділити бізнес, віддати Вікторові частку, розійтися без галасу, а потім три роки переконувати себе, що так було розумніше. Другий — довести справу до кінця, заздалегідь розуміючи, що важливі замовники можуть піти, банк чекати не стане, а Олена при першому ж скандалі забере сина.
Андрій закрив теку.
— Поїхали додому. Уже пізно. А завтра вранці поїдемо до слідчого.
— Разом?
— Разом…
