У цьому й було його вразливе місце. Він думав, що схема завалилася випадково, що Кравченко просто нарвався на неприємності, що це не пов’язано з ним, що він у безпеці. Я дозволив йому так думати ще тиждень.
Потім зателефонував.
— Колю, — сказав я в слухавку, коли він відповів, — давно не спілкувалися. Є розмова.
Пауза. Дуже коротка. Будь-хто інший її б і не помітив.
Але я помітив.
— Богдане, — сказав він тепло, звично. — Скільки років! Звісно, поговоримо. Коли?
— Сьогодні ввечері.
— Сьогодні? — У його голосі прозвучала легка затинка. — Ну, давай. Куди приїхати?
— У торговельний центр. Ресторан на другому поверсі. О восьмій.
— Буду, — сказав він.
Я чув, як він усміхався. Спокійно, упевнено.
Він думав, що контролює ситуацію. У торговельному центрі ми сиділи навпроти одне одного. Руденко постарів — років на десять за шість років, як мені здалося.
Огрядний, сивіючий, з напруженими повіками й дорогим краваткою. Він замовив коньяк. Я взяв воду.
Ми говорили ні про що. Бізнес, спільні знайомі, час. Він був розслаблений.
Досвідчена людина, яка вміє тримати обличчя. Але в розслабленості прослизало щось неправильне. Трохи надто спокійний.
Трохи надто багатослівний. Приблизно за двадцять хвилин я поклав на стіл конверт.
— Що це? — запитав він.
— Роздруківки свідчень Шевченка, — сказав я. — З твоїм ім’ям.
Він не взяв конверт відразу. Дивився на нього.
Потім подивився на мене. Я бачив, як щось змінюється в його обличчі. Дуже повільно.
Як лід тріскається. Спочатку тихо, потім швидше.
— Богдане, — сказав він. — Це…
— Не треба, — сказав я тихо. — Не треба пояснювати. Я розумію, що було. Навіщо було. Як було. Я все знаю, Колю.
Він узяв конверт. Відкрив. Читав мовчки.
Обличчя спокійне, але вже зовсім інше.
— Це нічого не доводить офіційно, — сказав він нарешті. — Поки що.
Він подивився на мене.
— Ти прийшов домовлятися?
— Ні, — сказав я рівно й спокійно. — Я прийшов, щоб ти зрозумів. Кравченко, його люди, Шевченко — вони вже на гачку. Слідство триває. Шевченко говорить. Далі це добереться до тебе. Можливо, швидко. Можливо, повільно. Але добереться.
— Я знайду адвокатів.
— Знайдеш. Хороших. У тебе гроші. Але, Колю, це не все.
Я трохи нахилився вперед.
— Ти використав співробітників органів, щоб налякати мою доньку. Їй двадцять один рік, вона вчиться, живе тихо. Ти використав її як інструмент проти мене. Це інша розмова. Це не про бізнес. Це про щось інше.
Запала тиша.
— Чого ти хочеш? — запитав він нарешті.
— Я хочу, щоб ти зрозумів одну річ, — сказав я. — Ти переступив межу, яку не можна переступати. Я шість років будував тихе життя. Шість років. Не чіпав нікого, жив по-іншому. Але коли ти зачепив її, ти розбудив те, що, як я думав, поховав.
Руденко дивився на мене.
— І що тепер?
— Тепер слідство, — сказав я, — яке тебе знайде. Через Шевченка, через фінансові потоки, через свідків. Я дам Савченкові те, що потрібно. І ти постанеш перед судом.
— Богдане, це ж… — Він скривився. — Ми п’ятнадцять років знайомі.
— Так, — сказав я. — П’ятнадцять років. Тому я сиджу тут і кажу тобі це в обличчя, а не роблю інакше.
Він зрозумів, що я маю на увазі. Я бачив, як він зрозумів.
— Ти міг зробити інакше.
— Міг.
— Чому не зробив?
Я підвівся, надягнув пальто.
— Тому що в мене є донька, яка має думати про свого батька добре, — сказав я. — Добраніч, Колю…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
