Слідство у справі Руденка розгорнулося в грудні.
Це було повільніше, ніж у справі Кравченка. У Руденка справді були хороші адвокати. Але в Савченка був Шевченко, були фінансові документи, які підняв Тарас.
І був іще один свідок — посередник, через якого йшли гроші. Він вирішив говорити, коли зрозумів, що опинився між слідством і людиною з грошима.
У січні Кравченко та його група отримали обвинувальні висновки: перевищення службових повноважень, вимагання, фабрикація доказів. У лютому 99-го обвинувачення висунули Руденкові.
Суд. Березень 99-го. Строки від п’яти до восьми років.
Реальні. З відбуванням у виправних колоніях. Не найближчих.
Руденко. Організація злочинної групи. Пособництво.
Строк — сім років. Етапування в колонію загального режиму в іншій області. Я стежив за всім цим через Романюка.
Сам на процесах не з’являвся. Марина давала свідчення один раз, на закритому засіданні, з підтримкою адвоката. Вона трималася добре.
Краще, ніж я очікував. Гнатюк був звільнений з органів і отримав умовний строк.
Дорошенко сказав мені пізніше, що сам прийшов до Ігоря й стояв поруч, коли той підписував папери про звільнення. Гнатюк не плакав, але обличчя в нього було сіре.
Я нічого не відповів на це.
Про Руденка й Кравченка в колонії стало відомо через три місяці після етапування. Колонія — місце, де в Сокола були старі зв’язки, які він ніколи офіційно не розривав.
Деякі люди пам’ятають, хто допомагав їхнім сім’ям у важкі дев’яності. Деякі люди вміють бути вдячними. Я нічого не замовляв.
Нічого не просив. Просто коли хтось усередині спитав неформально, через ланцюжок, чи треба щось зробити з людьми, які образили доньку Сокола, я не відповів «ні». Я не відповів нічого.
Іноді мовчання говорить усе, що потрібно. Що саме сталося з Кравченком і Руденком за мурами, я точно не знаю й не хочу знати. Чув різне.
Досить сказати, що решту свого строку вони провели в умовах, які складно назвати комфортними. Справедливість буває різна. Буває офіційна, буває інша.
В ідеалі вони збігаються.
Квітень 99-го. Заміський будинок.
Марина приїхала в п’ятницю, як завжди. Привезла якісь пиріжки — вона почала іноді готувати, і це було новим. Ми сиділи за столом біля вікна.
За вікном весна, ще холодна, але вже із запахом землі й першої зелені.
— Тату, — сказала вона.
У її голосі було щось незвичне.
— Так.
— Я не питаю, що саме ти зробив.
Вона тримала горнятко обома руками.
— Я просто хочу сказати: я бачила матеріали суду. Адвокат показав мені дещо про цих людей і про те, що з ними сталося.
— І?
— Це правильно. Те, що з ними сталося.
Вона підвела очі.
— Ти зробив це правильно. Офіційно, через суд. Ти міг інакше.
— Міг.
— Чому не став?
Я подивився на неї. Моя донька. Розумна. Не боїться складних запитань.
— Тому що у світі, в якому ти живеш, мають працювати закони, — сказав я. — Хай погано, хай повільно, але мають. І іноді потрібна людина, яка допоможе їм запрацювати, хай і не цілком офіційними методами, але в правильному напрямку.
— А інший шлях?
— Інший шлях — швидший. Але він веде в місце, звідки складно повернутися. Я вже був у тому місці. Мені звідти вдалося вийти. Я не хочу йти назад.
Вона мовчала.
— Ти вийшов звідти заради мене? — запитала вона тихо.
— Заради тебе. І заради себе.
Я помовчав.
— І заради мами. Вона хотіла, щоб у тебе був нормальний батько.
Марина не заплакала. Просто кивнула.
Підвелася, підійшла, обійняла мене ззаду, як у дитинстві. Ми стояли так якийсь час. За вікном вітер гнув молоді берези.
Небо було високе, блідо-блакитне, квітневе…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
