— Донечко, а в твоєї мами були подруги? Може, хтось приходив до вас? Хто навчив її так гарно заплітати коси?
Соня жувала бутерброд і кивнула.
— Була одна тітка з маминої роботи. Її теж Ніною звали. Хороша. Вона приносила мені цукерки й називала кошеням. Це вона маму навчила різні зачіски робити.
У Віри перехопило подих.
— А де вона зараз? Ви до неї ходили?
— Ні. Її посадили, коли мені шість було. Вони з мамою в магазині працювали, а потім там пропали великі гроші. Мама казала, тітка Ніна не винна, це господар її підставив. А чому — я не зрозуміла.
Віра відчула, як серце ухнуло вниз.
Ніна жива?
І якщо жива, то чому опинилася за ґратами? Чи могла її Ніна, дівчинка, яка до крові билася за справедливість, стати злодійкою? Віра не вірила. Але треба було дізнатися точно.
Увечері вона розповіла Кирилові все одразу. Без страху, без замовчування.
Він вислухав, замислився й сказав:
— Напиши мені її ім’я, прізвище, рік народження, усе, що пам’ятаєш. У мене є знайомі, які зможуть перевірити, де вона і що з нею. Не обіцяю миттєвого дива, але спробуємо.
Віра поцілувала його.
— Дякую. Ти справді мій чарівник.
За кілька днів Кирило повернувся додому з аркушем у руках. Віра одразу все зрозуміла з його обличчя.
— Знайшли? — прошепотіла вона.
— Знайшли. Ніна Орлова. Відбуває строк далеко звідси. Засуджена за велику крадіжку.
Віру затрусило. Вона вчепилася в аркуш.
— Я мушу її побачити. Кириле, я не вірю, що вона злодійка. Вона в дитинстві за вкрадений шматок хліба могла влаштувати бійку, якщо його відібрали в слабшого. Вона мене врятувала. Якби не Ніна, мене б давно не було. Я мушу подивитися їй у вічі.
Кирило обійняв її…
