— Я старатимуся. І вас не підвести, і маму. Тільки я без своєї собаки Тучки й кота Мурзика не поїду. Вони мої. Я їх не кину.
Віра вперше за ці дні усміхнулася.
— Звісно, заберемо. Ти молодець, що пам’ятаєш про тих, хто від тебе залежить.
Так Соня оселилася в домі Віри й Кирила.
Одразу легким життя не стало. Дівчинка соромилася, насторожувалася, боялася брати зайве, плуталася в нових правилах і довго не називала Віру ніяк, окрім «тітка». Увечері вона плакала в подушку, тужила за мамою, іноді злилася без причини, іноді замикалася й мовчала годинами.
Віра й Кирило не тиснули. Вони були поруч. Сідали біля ліжка, читали, приносили чай, дозволяли Соні плакати, не вимагаючи вдячності й веселості. Кіт Мурзик часто забирався до неї на ковдру, голосно муркотів і терся мордочкою об її руку, а Тучка лягала біля дверей, ніби вартувала сон.
Поступово в домі стало звучати більше дитячого сміху. Соня звикла до своєї кімнати, до сніданків за великим столом, до того, що Кирило ввечері питає про уроки, а Віра заплітає їй волосся перед школою. Спочатку дівчинка називала їх на ім’я. Потім одного разу, за пів року, вбігла до кабінету Кирила й крикнула:
— Тату, ходімо вечеряти! Мама Віра пиріг спекла, такий смачний!
Кирило завмер. В очах у нього блиснули сльози. Він підхопив Соню на руки, закружляв і розцілував у щоки.
— Іду, донечко. Тільки найбільший шматок мій, домовилися?
Він жодного разу не пошкодував про рішення забрати Соню. З її появою дім ніби став справжнім. Турботи про дівчинку зблизили їх із Вірою ще сильніше, зробили не просто чоловіком і дружиною, а однією командою.
Батьки Кирила теж прийняли Соню тепло. Анна Семенівна із задоволенням вчила її пекти печиво, Михайло Андрійович приносив книжки й дивувався, наскільки серйозно дівчинка міркує для своїх років.
Віра часто водила Соню на кладовище до мами. Вони поставили на могилі пам’ятник. Соня сиділа на лавці, дивилася на фотографію й розповідала тихим голосом: як отримала гарну оцінку, як Тучка вкрала капець, як мама Віра навчила її пекти млинці.
Але одна річ не давала Вірі спокою.
Косички.
Те саме плетіння зі стрічками. Звідки мати Соні могла його знати? Чому все почалося саме з нього? Віра відчувала: десь тут захована ниточка, але не могла зрозуміти, куди вона веде.
Однієї ночі їй наснилася Ніна. Вони знову сиділи на підвіконні в притулковому коридорі, як у дитинстві. Ніна заплітала Вірі коси тим самим складним візерунком і усміхалася.
— Не мучся, подруго, — сказала вона уві сні. — Соня підкаже, де мене шукати.
Віра прокинулася в холодному поту.
Уранці, збираючи Соню до школи, вона намагалася говорити спокійно:
