— Тітко Віро! Ви прийшли! А я пам’ятаю вас. Я бабі Раїсі допомагаю й чекаю, коли маму випишуть. Вона ж одужає, правда?
Дитина дивилася просто в очі, і Віра відчула, як усередині все болісно стиснулося. Вона присіла поруч.
— Сонечко, у мене до тебе важлива розмова. Твою маму перевели в інше місце, де її довго лікуватимуть. Баба Раїса не зможе залишити тебе в себе надовго. Я хочу, щоб ти поки пожила в нас із чоловіком. Ми тебе не скривдимо. Будемо дбати, гратися з тобою, допомагати. Ти погодишся?
Соня довго дивилася на неї, зовсім не по-дитячому серйозно. Потім сказала:
— Не говоріть зі мною як із маленькою. Ви брешете. Я по очах бачу. Мама померла, так? Скажіть правду. Я хочу з нею попрощатися. Я чула, як лікарі казали, що їй дуже зле.
Віра й сусідка перезирнулися. Приховувати далі було неможливо. Віра кивнула, і сльози самі потекли по її щоках.
— Так, сонечко. Мама померла. Але вона дуже тебе любила. Ось… вона залишила тобі листа.
Соня взяла аркуш. Відмовилася, щоб їй читали вголос, і сама повільно почала розбирати рядки. З кожним словом сльози котилися по її прозорих щічках. Вона перечитала листа двічі, потім утретє, притискаючи його до грудей.
Потім дівчинка полізла в старенький рюкзачок і дістала згорток із грошима та дріб’язком.
— Це я збирала мамі на операцію, — прошепотіла вона. — Не встигла. Візьміть. Нехай мама буде гарна на похороні. Будь ласка.
І тільки тоді Соня кинулася Вірі на шию й заплакала так, як плачуть діти, коли більше неможливо триматися. Віра обіймала її, гладила по тонкій спині, і вони довго сиділи так, оплакуючи жінку, яка для Соні була цілим світом.
Похорон видався важким. Людей прийшло небагато: сусіди, кілька колишніх знайомих по роботі, баба Раїса. Віра постаралася виконати прохання дівчинки. Ніну гарно вдягли, довкола було багато квітів, обличчя виглядало спокійним, ніби вона просто заснула.
Соня довго не відходила від труни. Плакала, гладила мамину руку, просила почекати ще трохи й не давала закривати кришку. Віра заспокоювала її як могла й кілька разів устигла пошкодувати, що сказала правду так рано.
Але пізніше, на поминках, Соня притулилася до неї плечем і тихо промовила:
— Дякую, що не збрехали. Мені треба було попрощатися з мамою.
Вона трохи помовчала й запитала:
— Ви справді хочете мене удочерити? Чому? Я ж вам чужа.
Віра розгубилася від такої дорослої прямоти. Але вирішила не брехати.
— Ти запала мені в душу ще біля машини. Я не хочу, щоб тебе забрали туди, де я виросла. Ти хороша, розумна дівчинка. Думаю, ми зможемо стати сім’єю. Не одразу, мабуть. Але зможемо.
Соня кивнула…
