— Я вже попросив допомогти з дозволом на побачення. Поїдеш, поговориш. Якщо вона невинна, будемо думати, як допомогти.
Віра розплакалася від полегшення.
— Як же мені пощастило з тобою. Дякую, що розумієш.
За два тижні вона вирушила в дорогу. Соню на день залишили в баби Раїси, Кирило займався роботою й документами, а Віра, вся тремтячи, зібрала для Ніни величезну сумку з гостинцями й речами. Дорога була довга, виснажлива, тривожна. Вона майже не спала, все уявляла, як відчиняться двері й увійде Ніна — жива.
У кімнаті для побачень пахло сирістю, металом і холодним чаєм. Віра сиділа за столом і стискала пальці так сильно, що нігті впивалися в долоні.
Задзвеніли ключі.
— Орлова, до стіни. Час побачення обмежений.
Двері відчинилися, і ввійшла жінка в грубому казенному одязі, з хусткою на голові. Висока, схудла, з гострими вилицями й згаслими очима. Віра впізнала її не одразу. А потім побачила погляд — той самий, блакитний, колись сміхотливий, тільки тепер утомлений до порожнечі.
Ніна підвела очі.
Мить вони дивилися одна на одну, не вірячи. Потім Ніна скрикнула й кинулася до Віри.
Перші хвилини вони тільки плакали й обіймалися. Слова застрягали, перетворювалися на схлипи. Віра гладила подругу по плечах, по спині, по хустці, ніби перевіряла: справжня, жива.
— Ніночко, я думала, ти загинула, — нарешті вимовила вона. — Тебе визнали потонулою. Я стільки років звинувачувала себе. Розкажи, як ти врятувалася.
Ніна сіла навпроти, витерла обличчя рукавом і почала.
— Я тоді встигла тільки тебе виштовхнути. Сил майже не лишилося. Мене підхопила течія, понесла вниз. Далі пам’ятаю уривками: вода, темрява, ніби все провалилося. Отямилася в чужому домі. Лежу на ліжку, груди болять, кашель душить, дихати важко.
Її знайшов літній рибалка, Федір Павлович. Витяг із води, відкачав, приніс до себе. Жив він із дружиною, Ольгою, у майже порожньому селищі. Багато років тому в них утонула маленька донька, Катя, й інших дітей не було.
— Вони вирішили, що мене їм сама доля послала, — тихо продовжила Ніна. — Не відвезли назад. Я довго хворіла. Ольга мене виходжувала: трави, відвари, тепле молоко, лазня. Потім я зміцніла. Залишилася в них. Вони були добрі, любили мене. Я теж прив’язалася. Допомагала по господарству, на городі, потім закінчила сільську школу й поїхала шукати роботу.
У великому місті без досвіду й освіти її нікуди не брали. Нарешті вона влаштувалася в магазин. Напарницю теж звали Ніна — та сама мати Соні. Вони швидко здружилися. А господар магазину, Вадим, майже одразу почав чіплятися до Ніни.
— Він натякав, кликав кудись, говорив гидоти, — Ніна стиснула кулаки. — Я відмовляла. Тоді він почав погрожувати: мовляв, пошкодуєш, я тобі влаштую життя. Мені б звільнитися одразу, але я не повірила. Думала, лякає. А потім у мою зміну з каси зникла велика сума. Гроші знайшли в мене в сумці. Я їх не брала, Віро. Клянуся. Навіщо б я так безглуздо себе підставляла?
Її звинуватили. На суді Ніна твердила, що невинна, але ніхто не слухав. Дали строк. За рік ув’язнення Ніна постаріла, ніби за десять.
— Тут страшно, — сказала вона майже пошепки. — Притулок тепер здається раєм. Я все думаю: кому я буду потрібна потім? Із тавром, із цим брудом за спиною. Один покидьок зламав мені життя й живе спокійно, а я гнию тут ні за що.
Віра знову обійняла її…
