— Не смій так казати. Ти мені потрібна. Ми ж сестри, забула? Я тебе не кину. Попрошу Кирила допомогти. Знайдемо адвоката, піднімемо справу. Якщо ти невинна, правда має спливти.
Ніна слабо усміхнулася крізь сльози.
— А як ти взагалі мене знайшла?
Віра навіть засміялася, хоч очі лишалися мокрими.
— Через твої косички. У день мого весілля дівчинка продала мені букет ромашок. Соня. У неї були коси, заплетені твоїм способом. Я мало не знепритомніла. Спочатку вирішила, що її мама — це ти, бо її теж звали Ніною. Але та жінка померла. Соню ми з Кирилом забрали до себе. А косички не давали мені спокою. Я запитала в дівчинки, хто навчив маму так плести, і вона розповіла про тітку Ніну з магазину.
Ніна закрила обличчя руками.
— Бідна моя Ніна… Вона була така хороша. І Соню я пам’ятаю. Маленька, кумедна, любила до мене на руки лізти. Так, це я навчила її маму заплітати коси. А ти… ти молодець, що дівчинку не кинула.
Вона подивилася на Віру з тихою заздрістю й ніжністю.
— Хороший у тебе чоловік, якщо погодився виховувати чужу дитину як рідну. Я рада, що хоч у тебе життя склалося. А в мене… нічого немає. Ні кохання, ні дому. Навіть чоловіка в мене ніколи не було. Усе ніби повз пройшло.
Ніна знову розплакалася, уткнувшись Вірі в плече.
— Які твої роки? — шепотіла Віра. — Вийдеш, почнеш спочатку. Я допоможу. Кирило допоможе. Тільки тримайся. А про Вадима не думай. Покидьків життя все одно карає. Але спочатку ми витягнемо тебе звідси.
Вони розлучалися важко. Ніна довго тримала Віру за руку, ніби боялася, що та зникне, як сон. Віра поїхала додому з твердим рішенням: тепер вона не відступить.
Кирило не підвів.
Справу Ніни вдалося переглянути. З’ясувалося, що Вадим і раніше таким чином позбувався жінок, які йому відмовляли. Знайшлася прибиральниця Валентина, вже літня, давно не працювала в магазині. Колись вона бачила, як Вадим підклав гроші в сумку Ніни, але злякалася втратити роботу й промовчала.
Адвокат зумів умовити її дати свідчення. Після повторного розгляду Ніну виправдали. Судимість зняли, і її випустили раніше строку.
День, коли Ніна вийшла на волю, став для Віри одним із найщасливіших у житті. Вона готувалася як до великого свята: накрила стіл, приготувала кімнату, купила новий халат, рушник, капці, м’яку постільну білизну. Соня теж чекала Ніну з нетерпінням — вона пам’ятала добру тітку з дитинства.
Коли Ніна увійшла до дому, вона спочатку стояла на порозі й не наважувалася ступити далі. Віра обійняла її, як рідну.
— Усе. Ти вдома. Відпочивай.
Вона відвела Ніну до ванної, дала великий рушник і халат, що пахнув лавандою. Ніна довго стояла під гарячою водою. Їй здавалося, що разом із водою йде тюремний пил, страх, приниження, безсонні ночі й рік незаслуженої ганьби.
Потім вона лягла на чисту постіль, торкнулася щокою м’якої подушки й майже одразу заснула. Так міцно й спокійно Ніна не спала дуже давно…
