Вона була безмежно вдячна Вірі. За те, що знайшла. За те, що повірила. За те, що не пошкодувала сил і грошей. Іноді Ніна дивилася, як Віра й Кирило розмовляють за столом, як розуміють одне одного з півпогляду, як Соня вільно носиться домом, і серце стискалося від світлої заздрості. Їй теж хотілося такого тепла. Своєї людини. Свого дому.
Кирило допоміг Ніні влаштуватися на роботу до своєї фірми. Спочатку взяв її на просту посаду в офісі, щоб вона освоїлася, а потім зняв для неї маленьку затишну квартиру неподалік. Ніна не знала, як дякувати. Вона намагалася працювати бездоганно, приходила раніше за всіх, ішла пізніше, боячись хоч чимось підвести людей, які в неї повірили.
І саме на роботі вона познайомилася з Павлом.
Павло був програмістом. Невисокий, в окулярах, скромний, трохи незграбний. Спочатку він, як і багато хто, тримався на відстані: всі знали, що Ніна прийшла на прохання самого керівника, і не розуміли, як із нею поводитися. Але одного разу в неї зламався комп’ютер, і Павла попросили допомогти.
Він прийшов, поправив окуляри, тихо привітався й сів за її стіл. Ніна тоді майже не звернула на нього уваги. А Павло, навпаки, пропав із першої хвилини. Йому сподобалося все: її високий зріст, світле волосся, втомлені блакитні очі, в яких було стільки смутку, що хотілося заслонити її від світу.
Ніна сприймала Павла просто як доброго колегу. Вони пили каву, розмовляли про роботу, іноді ділилися дрібницями з життя. Павло допомагав їй із ремонтом у квартирі, лагодив ноутбук, тягав коробки, приносив ліки, коли вона застудилася. Він робив компліменти так обережно, що Ніна сприймала їх за дружню ввічливість.
Минуло кілька місяців.
У Кирила наближався день народження. Віра запросила Ніну до ресторану, попередивши, що гостей буде багато, майже всі парами. Ніна не захотіла сидіти самотньо й покликала Павла — просто за компанію.
Павло був щасливий. Він прийшов у костюмі, в краватці, весь сяяв, і гордо подав Ніні руку біля входу. Ніна ж трохи ніяковіла: він був нижчий за неї, не схожий на казкового героя, та й узагалі вона не звикла бачити в ньому чоловіка. Вона поспішила зайняти місце за столом.
Свято минало весело. Музика, тости, сміх, танці. Павло запрошував Ніну на кожен повільний танець, залицявся до неї, приносив напої, відсував стілець, дивився так, ніби поруч із ним не просто жінка, а диво.
Віра спостерігала за ними, поки не витримала. Підійшла до Ніни з келихом і прошепотіла:
— Вітаю. У тебе, здається, з’явився залицяльник, а ти мовчиш.
Ніна фиркнула.
— Павло? Та годі. Він просто друг. Я його покликала, щоб не йти самій. І потім… він якийсь непоказний.
Віра похитала головою.
— Дарма ти так. Видно ж, що він у тобі душі не чує. Кирило казав, Павло дуже розумний, надійний, перспективний. І людина хороша. Придивися. Іноді щастя не входить із фанфарами, а тихо лагодить тобі комп’ютер і носить важкі сумки.
Віра повернулася до чоловіка, а Ніна несподівано почала дивитися на Павла уважніше. Він усміхався їй відкрито, ніяковів, коли їхні погляди зустрічалися, і так старався бути поруч, що її серце раптом потепліло…
