Перше засідання по суті відбулося в березні. Зала була маленька. Чотири ряди лав, портрет на стіні, вікно з ґратами, за яким тануло.
Суддя, жінка років п’ятдесяти п’яти, у мантії, з великим чоловічим наручним годинником, що вільно сидів на зап’ястку, вела процес швидко й без зайвих слів. Годинник вона поправляла, коли думала. Саша приїхав з адвокатом, молодим, гладеньким, у костюмі не по погоді.
Галина Петрівна сіла в першому ряду й усе засідання тримала спину рівно, як у театрі. Оксана сиділа з Іриною. Поруч Богдан зі своїм стосом.
Трохи далі — Лідія від опіки. Спочатку читали позов, потім зустрічний. Адвокат Саші говорив добре.
Він говорив, що дружина фактично усунулася від участі в житті сім’ї, що вона не працює, не має джерел доходу, що дитина проживає в домі з пічним опаленням і без гарячої води, що батько готовий забезпечити незрівнянно кращі умови і що в інтересах дитини дім слід реалізувати, а кошти спрямувати на придбання впорядкованого житла в місті. Він говорив двадцять хвилин. Ірина слухала й пила томатний сік із кришки термоса, і Оксана бачила, що вона не нервує зовсім.
Коли черга дійшла до неї, Ірина встала.
— Ваша честь, почну з останньої тези відповідача, що кошти від продажу дому підуть на придбання житла дитині. Прошу долучити договір про завдаток від жовтня минулого року. Із нього випливає, що покупець передав відповідачеві суму в 100 000. Прошу також долучити довідку банку про те, що 20 жовтня відповідач вніс перший внесок за квартиру в обласному центрі. Квартира набувається в одноосібну власність відповідача. Неповнолітній серед власників не значиться.
Вона поклала папери на стіл секретаря.
— Тобто заява про те, що гроші підуть дитині, спростовується документом, який відповідач підписав за кілька місяців до сьогоднішнього дня.
Суддя поправила годинник.
— Відповідачу. Поясніть.
Адвокат почав щось говорити про намір згодом оформити частку.
— Як і нотаріальне зобов’язання, — сказала Ірина, — яке не виконано вже кілька років.
У залі стало тихо.
— Далі, — вела далі Ірина, — теза про те, що позивачка не працює й не бере участі в утриманні сім’ї. Прошу долучити вісім зошитів обліку приймального пункту козячого пуху фізичної особи-підприємця Валентини Степанівни, а також її письмові пояснення й копії розписок.
Зошити принесли в тому самому картонному ящику з-під печива. Секретарка довго не знала, куди його поставити.
— У цих зошитах, — сказала Ірина, — за вісім років зафіксовано 211 здач: козячий пух, пряжа, хустки. Суми невеликі, але вони є щомісяця, крім квітня й травня того року, коли дитина перебувала в обласній лікарні. Я прошу суд звернути увагу: у ті два місяці позивачка не працювала не тому, що не хотіла, а тому, що спала на стільцях у реанімаційному відділенні.
Богдан постукав стосом об стіл. Тричі.
— І третє, — сказала Ірина, — теза про те, що позивачка фактично не проживає в домі й не веде господарства.
Вона дістала роздрук.
— Прошу долучити скриншот оголошення про продаж дому, розміщеного агентом відповідача, з датою публікації й дванадцятьма фотографіями. Прошу суд подивитися фотографію номер 7.
Суддя взяла аркуш. Оксана дивилася на свої руки.
— На фотографії, — сказала Ірина, — зображена житлова кімната. На стіні висять три пухові хустки. На рамі для розтяжки закріплена недов’язана хустка із встромленими в клубок спицями. Це робоче місце, не прикраса. Робоче місце в момент роботи.
Вона зробила паузу.
— Цю фотографію зробила не моя довірителька. Її зробив рієлтор, найнятий відповідачем за відсутності позивачки, для того щоб дім виглядав затишним і краще продавався. Інакше кажучи, відповідач використав працю й побут своєї дружини як рекламу під час продажу дому, з якого збирався її виселити. І водночас стверджує в цій залі, що вона в домі не живе й нічого не робить.
Суддя поклала аркуш.
— Відповідачу, — сказала вона. — Ви підтримуєте довід про непроживання?
Адвокат нахилився до Саші. Саша щось сказав йому на вухо.
— Ми уточнюємо цей довід, — сказав адвокат.
— Тобто знімаєте, — сказала суддя й поправила годинник. — Заносимо.
На другому засіданні займалися грошима.
Це було дванадцятого квітня, і того дня в селі зацвіла верба. Питання стояло так: чи були 200 тисяч особистими коштами Оксани, чи спільними грошима сім’ї? Саша стверджував: мати дружини продала дім і подарувала гроші на сім’ю, отже, вони спільні.
Ірина подала свідоцтво про смерть матері. Свідоцтво про право на спадщину за законом на ім’я Оксани. Договір купівлі-продажу житлового будинку в іншому селі. Продавець — Оксана. Виписку банку: надходження 200 тисяч на її рахунок і через чотири дні переказ тієї самої суми на рахунок Саші. Розписку продавця дому в селі про отримання завдатку в розмірі 200 тисяч, датовану наступним днем.
— Чотири дні, — сказала Ірина. — Гроші від продажу успадкованого дому пролежали на рахунку позивачки чотири дні й пішли рівно тією самою сумою на завдаток за спірний об’єкт. Одна й та сама сума, послідовні дати, прямий зв’язок. Це особисті кошти, отримані від продажу успадкованого майна, і вони не підлягають поділу.
Адвокат заперечив, що розписка могла бути складена пізніше. Богдан підняв руку.
— Прокуратура витребувала пояснення продавця дому в селі, — сказав він. — Продавець живий, проживає в районному центрі, підтверджує: завдаток був переданий готівкою, у його присутності й у присутності його дружини. Він запам’ятав, бо, цитую за протоколом опитування, «гроші були перев’язані аптечною гумкою».
Суддя ледь усміхнулася, самими очима, на секунду.
— Долучаємо.
І тут встала Галина Петрівна.
— Дозвольте, — сказала вона голосно. — Я мати. Я все це знаю. Ніяких грошей від її матері не було. Я сама давала синові на дім.
— Сядьте, — сказала суддя. — Ви не сторона у справі.
— Я свідок.
— Вас не заявляли.
Суддя повернулася до адвоката.
— Заявляєте?
Адвокат помовчав. І Оксана бачила цю секунду дуже виразно. І сказав:
— Не заявляємо.
Бо він уже порахував. Бо якщо свекруха скаже під підпис, що гроші давала вона, доведеться пояснювати, звідки вони в неї і чому їх немає в жодній виписці. І це буде гірше, ніж мовчати. Галина Петрівна сіла…
