Наприкінці квітня Віктор приїхав на два дні, нібито заодно з іншими справами. Зустріч призначили в центрі оформлення документів в іншому місті. Марина не розуміла, чому не можна подати папери там, де вона живе, якщо саме житло взагалі розташоване далеко, в іншому краї.
— У цьому центрі в мене земляк працює, — пояснив дядько Вітя. — Він усе швидко оформить. Інакше довго сидітимемо біля віконець.
Він з’явився в картатій сорочці, із сумкою через плече. Пахло одеколоном і далекою дорогою. Обережно обійнявши Марину, Віктор побажав їй здоров’я, пожартував, як вона округлилася. Галина Степанівна теж приїхала спеціально на угоду й тримала напоготові товсту папку, перетягнуту гумкою.
Із цієї папки на стійку лягли три примірники договору. Подальше потім згадувалося Марині як одне безперервне підштовхування: швидше, нічого затримувати людей, прочитаєш удома. Тим часом вона все ж почала читати й майже відразу зупинилася.
— Тут указано одинадцятий будинок. Це той, біля яру? Але на світлинах інше ґанок…
Свекруха поверх окулярів подивилася на неї з терплячим роздратуванням.
— Коли ти востаннє в селі була? Позаторік? Відтоді там багато що змінилося. Вітя дах перекривав, я йому ще на матеріали позичала. Вітю, скажи.
— Було таке, — озвався той, не відриваючи погляду від телефону.
— Фотографії ти подивилася? — знову звернулася до Марини свекруха.
— Подивилася.
— То от, на них саме цей будинок. Ти просто не пам’ятаєш, скільки тут усього переробили.
Марина відчула себе ніяково. Люди їхали заради неї, допомагали, поступалися в ціні, а вона стояла серед чужих і перевіряла рідного дядька чоловіка, ніби заздалегідь підозрювала його в обмані. Дочитавши першу сторінку, вона перегорнула аркуш.
— Дівчино, ви будете оформлятися? — гукнула працівниця з-за скла. — За вами люди чекають.
— Підходь, Марино. Удома сядеш і спокійно розбереш свій примірник.
Свекруха легенько спрямувала її вперед. Марина розписалася в трьох позначених галочками місцях, потім договір підписав Віктор. Працівниця зібрала папери й передала Галині Степанівні. Та розпоряджалася всією зустріччю так упевнено, що ніхто не засумнівався, кому віддавати документи.
— Мій примірник залиште мені, будь ласка.
— У мене він ціліший буде. Покладу окремо в прозорий файл, потім забереш. А в тебе в дорозі помнеться чи загубиться.
— Але я хотіла…
— Марино, не чужа ж я тобі.
Застібка сумки закрилася. Сперечатися в людній залі з матір’ю чоловіка Марина не стала. Папір був її, право забрати його теж, але скористатися цим правом виявилося соромніше, ніж погодитися. Пізніше вона багато разів поверталася думками саме до цієї миті.
За два тижні надійшло підтвердження реєстрації права власності. Заяву про витрачання сімейних коштів Марина надсилала через особистий кабінет. Свекруха переслала знімки сторінок договору — зняті навскіс, але читабельні. До них треба було додати завірене зобов’язання: протягом шести місяців після оплати оформити частки на чоловіка й дітей.
У нотаріуса Марина читала вже інший текст і відчувала полегшення. Отже, не просто обіцянки на словах. У Соні й майбутнього малюка справді буде своє місце у власному домі. Це буде закріплено документом, а не залежатиме від господині квартири та її чергового рішення підняти ціну.
Відповіді з фонду чекали місяць і три дні. Восьмого червня 833 тисячі одним платежем перерахували Віктору Степановичу Бондарю. У кабінеті лишилося коротке повідомлення про нульовий залишок. Марина дивилася на нього й плакала від радості: їй здавалося, що найважливіше для дітей вона нарешті зробила.
Павло ввечері привітав її з купівлею. Потім сказав, що мати радить приїжджати наприкінці червня.
— Вона вас зустріне.
— А ти коли?
— Тепер тільки в серпні. На інший об’єкт переводять, доплата хороша. Нам же ще хату до ладу доводити.
— До якого ладу? Ти про ремонт? Там дах новий.
— Та не серйозний ремонт. Підфарбувати щось, шпалери поміняти. Я сам не знаю. Мати так сказала.
Останні слова знову закрили розмову. Після них у Павла запитань не лишалося, і Марині ніби теж пропонувалося обійтися без запитань.
Збиралися до двадцять дев’ятого червня. Два дні вона складала посуд, теплі речі Соні, нитки, п’яльця, розібрані дерев’яні рами. Це не були збори на канікули: з квартири вивозили життя, до якого більше не збиралися повертатися.
Насамкінець Марина дістала з верхньої полиці полотняний мішок. У ньому зберігався старовинний жіночий головний убір із твердою основою у формі купола. Основу обтягав льон, поверх якого щільними рядами були нашиті потемнілі срібні монети різного розміру. Ззаду спускалася довга частина, теж оздоблена монетами й бісером. Коли Марина повертала річ, срібло неголосно дзвеніло, зовсім не так, як дріб’язок у кишені.
Убору було понад сто років. Його зробила прабабуся, носила Анна Миколаївна, а за рік до смерті передала онуці. Тоді бабуся зняла його зі стіни й загорнула в чистий рушник.
— Забирай. Із наших тільки ти ще вмієш нитку рахувати.
Марина берегла його не для вбрання. Отримавши складну реставрацію, розкладала під лампою старе срібло й звіряла шви, кріплення задньої частини, кількість монет у кожному ряду. Каталоги не давали таких подробиць. Тут усе можна було побачити наживо: як думала й працювала жінка, яка вміла те, чого тепер знову доводилося вчитися.
— Мамо, що в тебе там? — спитала Соня.
— Корона, що залишилася від бабусі.
— А я її колись надіну?
— Надінеш. Трохи підростеш — і можна буде.
Убір ліг між светрами й рушниками, щоб нічого не пошкодилося в дорозі. Увечері мати й донька влаштувалися в плацкартному вагоні, на нижній боковій полиці. Соня притискалася до столика, розглядала поля й без кінця вимагала, щоб мама теж дивилася. Марина всю ніч лежала без сну. Слухала рівний стукіт коліс і уявляла світлий будинок під коричневим дахом.
На вузловій станції склад затримувався на двадцять хвилин. Вони зійшли близько половини дванадцятої. Попереду мали бути зустріч із бабусею, дорога й власне подвір’я. Натомість чужа жінка затримала Марину за руку й заговорила про потяг, у який їй не можна сідати.
— Будь ласка, відпустіть мене.
Незнайомка відразу розтиснула пальці й відійшла. Марина приготувалася до настирливості, до спроб тягнути її за собою, але жінка більше не торкалася її. Вона просто чекала поруч. І чомусь це тривожило сильніше за будь-який тиск.
— Як тебе звати? — спитала жінка.
— Марина.
— А мене Злата. Двадцять років тут буваю. Спитай у чергової, якщо не віриш: вона мене знає й скаже, що я нічого в людей не тягну.
— Ворожити мені не треба.
— Та я не ворожу. Я бачу. Бачиш чоловіка в картатій сорочці? Він у тебе щось забрав?
Марина не відповіла. Злата знову глянула на двох під навісом.
— Забрав, значить. І сказав, що виїжджає.
— Звідки вам це відомо?
— Звідси, з вокзалу. Я його тут не вперше бачу. Більше місяця тому він ішов цією платформою з сумками. І жінка та сама поруч була. Нікуди він не подівся. Живе тут.
У роті пересохло. Марина все ще намагалася втриматися за те, що знала раніше.
— Він до сина переїхав. За кордон.
— Авжеж. А твої гроші куди переїхали?
Соня скаржилася на спеку й тягнула матір далі. Злата, ніби розуміючи, що довго розмовляти їм не дадуть, нахилилася ближче. Цього разу Марина чула її особливо виразно.
— Три речі запам’ятай. Потім буде не до розмов. Перше: свої папери нікому не лишай. Що написано для тебе, має лежати в тебе. Віддаси — потім спробуй доведи, що воно взагалі було.
Марині згадалися застібка сумки й папка на гумці. Вона не сказала про це ані слова, але слухати перестала впіввуха.
— Друге. Коли все піде шкереберть, шукай місце, де ведуть книги. Не храм. Звичайну контору, де записують будинки: чий був, хто жив, що потім сталося. Сказане перекрутять. Записане залишиться.
— Які ще книги? Я не розумію.
— Знайдеш контору — зрозумієш і про книгу. І третє…
Злата знову взяла її за зап’ясток, уже легко, ніби перед тим, як попрощатися.
— Дитину народиш в іншому місці. Не там, куди збираєшся. Тільки не бійся: живими лишитеся всі.
— Мамо, ну ходімо! — Соня смикнула сильніше.
Жінка відступила.
— Іди. Нехай зустрічають. Тепер ти бодай попереджена, а це вже немало.
Червоне оздоблення сукні замиготіло між пасажирами. Злата попрямувала до переходу, і Марина раптом злякалася, що більше не зможе її знайти.
— Зачекайте! А якщо мені ще знадобиться з вами поговорити?
— У місті, в приватному секторі біля переїзду, спитаєш Злату. Покажуть. Приходь, коли сама зрозумієш, навіщо тобі це. Поки не зрозумієш — усе одно не повіриш…
