Чотирма місяцями раніше вона жила зовсім іншими клопотами. У зйомній однокімнатній квартирі на сьомому поверсі вентилятор ліниво ганяв повітря під стелею. На підвіконні лежали нитки, а на кухні, де ледве вистачало місця для всіх, Марина підраховувала, які замовлення принесуть гроші до кінця місяця.
Їй було двадцять вісім. Майже дев’ять років минуло відтоді, як після училища вона виїхала з рідного села до передмістя великого міста. Заробляла вишивкою — справжньою ручною роботою, якої не навчишся з однієї картинки. Замовники інколи уявляли собі прості хрестики на готовій канві. Марина ж займалася старовинними обрядовими візерунками, де малюнок народжувався з точного рахунку ниток. Ромб, гачок, вузька кольорова смуга мали своє місце й значення.
Бабуся, Анна Миколаївна, привчала її до цього ремесла з шести років. Спершу внучка лише подавала потрібні мотки, потім сиділа поруч, стежачи за голкою, а згодом уже пробувала шити сама. Із тих довгих вечорів виросла професія. Тепер до Марини зверталися музеї, фольклорні колективи, родини, яким були потрібні весільні речі, зроблені за старими зразками.
Довге вишите полотнище для жіночого головного убору забирало три тижні. Зате за таку роботу платили суму, заради якої інша людина місяць ходила б до контори. Біда була в тому, що замовлення не розподілялися рівномірно: узимку доводилося працювати без перепочинку, влітку наставало затишшя. Планувати життя за такими заробітками було важко, хоч самі гроші давалися Марині зовсім не задарма.
Павло їздив на монтажні роботи. Два місяці далеко від дому, три тижні з родиною — до такого розпорядку вони звикли. Чоловік повертався втомленим, із заробітком і подарунками для Соні. Він не пив, не розпускав рук, не був байдужим до доньки. Тому Марина довго не надавала вирішального значення одній його особливості: сперечатися з матір’ю Павло не вмів і, здається, навіть не пробував.
Галині Степанівні виповнився шістдесят один рік. Вона залишилася в селі, за вісім хат від тієї, де колись жила бабуся Марини. Поралася на городі, торгувала при дорозі огірками в банках. По телефону свекруха не стільки розмовляла, скільки повідомляла, у чому невістка знову винна.
— Пашенько зовсім схуд. Що у вас там з їжею?
— Їжа в нас є, Галино Степанівно. Я готую.
— Та вже не знаю. Чую його голос — і розумію, що схуд.
За вісім років Марина навчилася пропускати такі зауваження повз вуха. Відповідь нічого не змінювала: свекруха вже все вирішила. Жити при цьому все-таки вдавалося. Справжня біда почалася, коли зайшла мова про кошти сімейного сертифіката.
Сертифікат на Соню Марина оформила після її народження. Ці гроші призначалися для певних потреб, насамперед для житла, і зняти їх із рахунку було не можна. Раніше спрямувати їх на таку купівлю вона не могла: діяли обмеження. Тепер строк очікування закінчився, і коштами можна було скористатися. До весни в особистому кабінеті відображалося трохи більше ніж 833 тисячі — велика сума, якою нібито володіла родина і до якої неможливо було просто доторкнутися.
А жили вони на тридцяти чотирьох квадратних метрах. Господиня, Віра Іллівна, щороку підвищувала плату й приблизно раз на пів року зазирала перевірити квартиру. У березні вона з явним невдоволенням подивилася на живіт Марини:
— У вас скоро друга дитина. Ви б заздалегідь подумали, як далі жити.
Вони й без неї тільки про це й думали. За вісімсот тисяч поблизу не можна було купити навіть кімнату. Банк відмовив Павлові в іпотеці: частина заробітку не підтверджувалася офіційно, до того ж ще не був погашений кредит за машину. Як не складай цифри, власної квартири з них не виходило.
Пропозиція свекрухи пролунала в черговому дзвінку. Спочатку вона зажадала сина до телефону. Дізнавшись, що він на роботі далеко від дому, помовчала й вирішила говорити з невісткою.
— Вітя надумав хату продати. Може, вам підійде.
Дядька Вітю, Віктора Степановича Бондаря, рідного брата свекрухи, Марина бачила всього рази три. Запам’ятався великий червонощокий чоловік, який на поминках голосніше за всіх розповідав про власні добрі справи.
— А навіщо йому продавати? — спитала вона.
— До сина перебирається, в іншу країну. Назовсім. Шкода кидати господарство, але хто тут зараз купить? Вам він готовий уступити за сертифікат. Ви ж свої.
Свекруха заговорила майже ласкаво. Саме ця незвична м’якість спершу насторожила Марину. Але слідом посипалися доводи: окрема хата, земля, повітря для дітей, бабуся поблизу. Куди невістка збирається нести другу дитину — знову на сьомий поверх, де навіть ліфта немає?
— Ліфт у нас працює.
— Та до чого тут твій ліфт! Зараз фотографії пришлю. Подивися добре.
Хвилин за двадцять телефон уже стояв біля банки з чаєм, і Марина гортала світлини. На екрані був будинок, у якому хотілося жити. Світла обшивка стін, білі рами, коричневий металевий дах. Над ґанком — акуратний козирок. У палісаднику росли флокси, у дворі виднілася бетонна доріжка, дрова лежали під навісом рівними рядами. Навіть сарай мав доглянутий вигляд.
За таку суму зазвичай пропонували будівлі, які фотографували здалеку, приховуючи подробиці. Тут же подробиці тільки тішили. Марина відчувала, як тривога за майбутнє потроху відпускає. Рідним поступаються дешевше, сказала вона собі. Тому й ціна така. Отже, все це може виявитися їхнім домом, а не картинками, на які лишається дивитися з чужої кухні.
Увечері вона додзвонилася до Павла. Мати вже встигла розповісти йому про пропозицію, фотографії він теж бачив. За його голосом чувся вітер і металевий гуркіт.
— Ну що думаєш? — спитала Марина.
— А що тут думати? Хата своя. У нас хлопці майже всі з сіл. Повертаються після роботи — і до себе. А ми щомісяця сорок тисяч за чужі стіни віддаємо.
— Я дев’ять років тому звідти виїхала.
— То ти ж там усе знаєш. Мати допоможе. Я знову поїду, а ти з двома сама залишишся. Тобі легше буде, якщо поряд узагалі нікого?
Марина притихла. Саме цього вона боялася найбільше: немовля, чотирирічна Соня і дві тисячі кілометрів до чоловіка. Якщо раптом знадобляться ліки, навіть до аптеки нікому збігати. Вона слухала кухонний холодильник і вже уявляла, як важко буде давати собі раду самій.
— Мені треба все обдумати.
— Тільки не зволікай. Мати каже, Вітя квитки купив.
— Пашо…
— Я тобі передаю, що мені сказали.
На роздуми в неї було два дні. На третій Галина Степанівна повідомила, що хатою цікавиться чоловік із районного центру. Віктор поки притримує її для родичів, але вічно чекати не стане.
Марина не поїхала оглядати покупку. Вагітність перебігала неспокійно, лікарка попереджала про тонус і не радила далеких поїздок, особливо десять годин автобусом. Павло працював, Соня ходила в садок. Усі причини окремо здавалися розумними, а разом дозволяли відкласти головне — побачити на власні очі те, за що збираєшся платити.
Свекруха тільки зміцнювала її в цьому рішенні:
— Ти цю хату змалку знаєш. Нічого нового там не побачиш. Звичайна хата, чого ще дивитися?
Марина й справді пам’ятала, що в Бондарів була хата на краю села. Але який вона мала вигляд тепер, згадати не могла. Зате світлини були свіжі: на одній у кутку сараю трапився календар за нинішній рік. Зрештою вона погодилася оформляти купівлю…
