Якийсь час Ніна лишалася в передпокої. Вуглик лежав поруч, поклавши голову їй на коліна, а вона повільно водила долонею по його шерсті. Сумнівів у неї більше не було: він не чудовисько. Сьогодні він показав це вчинком, який неможливо було пояснити Інниними розповідями.
Нарешті жінка підвелася, зачинила двері й двічі повернула ключ. У вітальні взяла старий телефон зі столу й набрала Андрія.
У свої тридцять років він був енергійною, розсудливою людиною, звиклою розбирати чужі справи без зайвих емоцій. Високий, у строгому діловому костюмі, Андрій рідко дозволяв собі відволікатися від роботи. Однак дзвінок бабусі посеред робочого дня був незвичним. Відповівши після третього гудка, він одразу запитав із тривогою:
— Бабусю, у тебе щось сталося?
— Андрійку, мені потрібен адвокат. Терміново. Допоможи мені з котом і з медсестрою, яка раніше працювала в будинку для літніх людей.
Ніна розповіла все по порядку. Як забрала Вуглика, які шрами побачила, що говорили сусіди. Докладно описала ранковий візит: погрози, зламаний ланцюжок, своє падіння й кота, який став між нею та Інною. Говорила докладно, без зайвих емоцій, повертаючись до обставин кожного епізоду. Андрій уважно слухав, не перебиваючи.
— Вона бреше, — закінчила Ніна. — Я певна, там він теж когось захищав. Так само, як сьогодні мене. Дізнайся, будь ласка, що сталося насправді. Знайди все, що зможеш, про той випадок.
— Добре. Підключу знайомих. Скажи, про який саме будинок для літніх людей ідеться.
Ніна назвала заклад і пояснила, що він розташований на сусідній вулиці. Голос онука став діловим, зібраним. Вона чула вже не просто родича, стурбованого її дзвінком, а людину, яка взялася до роботи.
Закінчивши розмову, Андрій відклав судові документи. На комп’ютері відкрив доступні йому закриті бази й почав з офіційних відомостей. Вони виглядали бездоганно й майже нічого не пояснювали. У короткому записі йшлося про скаженого вуличного кота, який проник до будівлі й безпричинно напав на чергову медсестру. Справу закрили швидко.
Досвід привчив Андрія не вважати гладке формулювання повним описом того, що сталося. Він перейшов до пошуку людей, які працювали в закладі. Переглядав соціальні мережі й форуми, шукав колишніх працівників. За кілька годин вийшов на молоду санітарку Оксану, яка звільнилася через тиждень після пригоди.
Телефоном вона спершу відмовилася говорити. Дівчина боялася неприємностей і не хотіла повертатися до колишньої роботи навіть у чужих питаннях. Андрій не тиснув. Він пояснив, що забезпечить їй юридичний захист і збереже анонімність. Лише після цих запевнень вона наважилася заговорити.
— Інна грубо поводилася зі старенькими, — сказала Оксана тихо. — Часто кричала. Особливо якщо людина паралізована й родичам поскаржитися не може. Вона їх не любила, цього навіть не приховувала.
Про кота санітарка розповідала зовсім інакше. Він жив біля кухні, був розумний і спокійний. Приходив до слабких пацієнтів, лягав їм у ноги, зігрівав. Того звіра, який нібито вломився до будівлі невідомо звідки, Оксана не знала. Вона знала кота, який давно жив поруч із ними.
— Того дня з п’ятої палати було чути крики й удари. Я добре пам’ятаю. Потім директор заборонив будь-кому про це говорити, пригрозив усіх одразу звільнити. А наш головлікар невдовзі пішов сам. Павло Григорович. Тільки він із начальством сперечався, за кота заступався.
Оксана говорила про те, що чула, не видаючи себе за очевидицю всієї сцени. Але ім’я лікаря давало Андрієві змогу продовжити пошуки. Він подякував санітарці й узявся за Павла Григоровича.
Знайти лікаря виявилося неважко. Тепер колишній головлікар приймав як звичайний терапевт у невеликій районній поліклініці на іншому кінці міста. Наступного ранку Андрій приїхав туди й дочекався закінчення його зміни.
Павло Григорович вийшов у потертій осінній куртці. Невисокий, сивий, сутулий, із дуже втомленим обличчям, він здавався людиною, для якої навіть звичайний робочий день став тяжкою ношею. Андрій підійшов до нього на засніженій вулиці.
— Павле Григоровичу? Андрій, адвокат. Мені потрібно поговорити з вами про будинок для літніх людей, де ви працювали. І про Інну, медсестру.
Лікар здригнувся й озирнувся.
— Я нічим вам не допоможу. Мені нічого сказати.
Він спробував пройти, але Андрій заступив йому дорогу.
— Моя бабуся забрала того чорного кота з притулку. Учора Інна вломилася до неї в дім. Погрожує поліцією моїй родині. Мені відомо, що в офіційній версії неправда і що ви пішли саме через цей скандал.
Павло Григорович зупинився. Погляд його затримався на обличчі адвоката. Переляк не зник, але крізь нього проступило інше почуття — давня, тяжка провина, з якою він, очевидно, так і не зміг упоратися.
— Він урятував життя беззахисній людині, — промовив лікар. — А ми за це його зрадили…
