Тепер він уже не намагався піти. Тихим, тремтливим голосом розповів, як керівництво боялося розголосу й перевірок органів охорони здоров’я. Репутацію закладу вирішили зберегти ціною тварини, за яку, як їм здавалося, нікому буде заступитися. Послатися на небезпечного кота було зручніше, ніж відповідати за те, що сталося в палаті.
— Ви можете це довести? — запитав Андрій.
Павло Григорович тяжко зітхнув і засунув руку до кишені.
— У п’ятій палаті була прихована камера. Її встановили родичі тяжкого пацієнта. Вони давно підозрювали, що з ним погано поводяться. Після того, що сталося, директор наказав охороні знищити записи. Але один фрагмент я встиг скопіювати, перш ніж усе стерли із сервера.
— Передасте його мені?
— Передам, — відповів лікар уже твердіше. — Я мовчав, бо боявся, і тепер через це не можу спати. Тільки хочу зустрітися з вашою бабусею. І кота побачити. Мені треба самому переконатися, що він живий.
Андрій відчинив пасажирські дверцята своєї машини: «Тоді їдемо зараз».
Сівши за кермо, він надіслав Ніні повідомлення: «Знайшов людину, яка знає, що сталося. Скоро приїдемо». Після цього машина рушила розчищеними вулицями. Павло Григорович сидів поруч мовчки, стискаючи в правій руці стару пластикову флешку.
Ніна прочитала повідомлення в теплому домі. Вуглик знову зайняв килимок біля входу, ніби ранкова тиша не скасовувала його обов’язку сторожити двері. Жінка подивилася на нього й тихо сказала:
— Скоро розберемося, хороший мій. Сусіди ще дізнаються, який ти.
Кіт підвів голову й ледь чутно нявкнув. Ніні здалося, що він її зрозумів. Вона пішла ставити чайник, готуючись до приїзду онука й незнайомого чоловіка, який міг пояснити все, що досі лишалося лише її переконанням.
Коли машина зупинилася біля воріт, Ніна вже стояла на ґанку з теплою шаллю на плечах. Вуглик сидів поруч. Він стежив за чоловіками, що наближалися, насторожено, але не гарчав: господиня була спокійна, і він лишався біля неї.
Андрій першим піднявся сходами й привітався з бабусею. Вона запросила обох швидше зайти з холоду. Слідом за онуком поріг переступив Павло Григорович, знімаючи стару шапку.
Побачивши кота в коридорі, лікар зупинився. Вуглик дивився на нього без агресії. Жовті очі були все ті самі, але тепер за ними не стояла решітка притулку і поруч була жінка, яка прийняла його до свого дому.
Павло Григорович опустився на одне коліно, навіть не знявши пальта. Він не простягав рук, не намагався підкликати Вуглика. Лише дивився, важко дихаючи, і на очах у нього виступили сльози.
— Живий… Ти все-таки живий. Пробач мені, — прошепотів він. — Пробач, що ми злякалися.
На очах у нього стояли сльози. Павло Григорович так і лишався перед котом на одному коліні, не намагаючись скоротити відстань дотиком. Його тихе, тремтливе вибачення було звернене до того, кого він не зумів захистити. Тепер лікар бачив Вуглика живим, у теплому домі, поруч із новою господинею. Ця зустріч не позбавляла його тяжкого почуття провини, яке чулося в його словах.
Кіт не підійшов до нього. Але й не відсахнувся. Повільно кліпнув і спокійно пішов до вітальні. Лікар лишився з цим поглядом і з можливістю побачити на власні очі: тварину, яку він не зумів захистити, урятував хтось інший.
Ніна провела чоловіків до круглого столу. Запропонувала гарячого чаю, але обидва відмовилися. Розмова була надто важливою, щоб відволікатися. Андрій дістав зі шкіряного портфеля тонкий сріблястий ноутбук, увімкнув його й посунув так, щоб екран було видно всім.
Павло Григорович поклав флешку на стіл. Руки в нього й далі тремтіли.
— Я весь цей час зберігав запис, — сказав він. — А в закладі коїлися жахливі речі. На ліках заощаджували, на їжі теж. Брали кого завгодно, аби люди погоджувалися працювати за копійки. Інна була з таких. Роботу ненавиділа, пацієнтів — теж.
Скарги до нього надходили багато разів, але директор не погоджувався розлучитися з медсестрою. Вона доводилася племінницею його доброму другові. Для керівництва це виявилося важливішим за те, що розповідали безпорадні люди.
Андрій під’єднав флешку. Відкрилася папка з єдиним відеофайлом. Поки він готував запис, Павло Григорович пояснив, звідки взялася камера.
— Її сховав син Василя Михайловича. Після інсульту той був паралізований і не міг говорити. Син помічав у нього синці, питав, що сталося. Йому відповідали, ніби батько сам падає з ліжка. Тоді він потай встановив камеру у вентиляційній решітці п’ятої палати. Вона й зняла той день.
Тепер між Ніною й відповіддю лишалося тільки натиснути кнопку. Андрій увімкнув відтворення…
