— Романюк. Павло Вікторович.
Черненко записав. Нічого не пообіцяв. Лише сказав:
— Тримайте телефон увімкненим.
Дорогою додому Сергій відчував, як злість поступово витісняє втому. Павло дізнався про справу швидко. Надто швидко. І відразу спробував вимазати його брудом. Але навіщо? Із звичайної сімейної злості? Чи тому, що боявся чогось більшого?
Відповідь прийшла за два дні.
Анна сиділа в Тетяни Кравець, коли адвокатка відкрила на комп’ютері копії документів, які вдалося отримати за запитом. Медична картка Віктора підтверджувала: за місяць до смерті в нього були порушення моторики, сплутаність свідомості, сильні болі, він приймав препарати, що впливали на увагу. Це ще не скасовувало заповіт, але давало підставу для експертизи.
— А ось це цікавіше, — сказала Тетяна, нахиляючись до екрана.
Анна втомлено потерла чоло.
— Що?
— Свідоцтво про право власності на будинок запитували за два тижні до смерті вашого батька. За довіреністю.
— Якою довіреністю?
— Від Віктора. На Ірину Романюк.
Анна застигла.
— Він не давав їй довіреність.
— Довіреність посвідчена нотаріально. Не тим нотаріусом, де заповіт, іншим. У сусідньому районі. Ми запросимо копію.
Анна вийшла від адвокатки з ватяними ногами. На вулиці йшов мокрий сніг, люди поспішали повз із пакетами, хтось сміявся біля зупинки. Вона стояла під дашком і не могла змусити себе набрати Сергія. Бо довіреність була ще однією паперовою стіною. За нею батько ніби зникав, перетворювався на підпис, печатку, реєстраційний номер.
Увечері вони сиділи втрьох на кухні. Світка мовчки чистила картоплю, хоча її ніхто не просив. Бім лежав біля батареї, уже освоївшись, але все ще схоплювався від кожного різкого звуку.
— Може, дідусь справді підписав? — раптом сказала Світка.
Анна здригнулася.
— Світ.
— Я не кажу, що хотів. Може, йому підсунули. Може, він не зрозумів.
Сергій подивився на доньку. Вона говорила жорстко, але губи в неї тремтіли.
— Тому й треба довести.
— А якщо не доведемо?
Ніхто не відповів.
Наступного дня Павло надіслав повідомлення: «Останнє попередження. Звільніть дім до понеділка. Потім не ображайтеся».
Анна читала його кілька разів. Потім вимкнула телефон і поклала екраном донизу. У неї було відчуття, що дім стискається довкола неї. Кімнати, де вона знала кожну тріщину, раптом стали чужими. Батькова куртка на гачку — речовим доказом. Старі чашки — спірним майном. Навіть фіранки, які вона сама прала навесні, тепер ніби могли сказати: «Ти тут тимчасово».
У суботу вони поїхали до лікарні до Марії Бондаренко. Слідчий дозволив Сергієві передати їй цуценя, але попередив, що розмови про справу — лише в присутності працівників. Марія лежала в травматологічному відділенні, бліда, з жовтуватим синецьом на вилиці. Коли Бім побачив її, він заскімлив так тонко, що сусідка по палаті відвернулася й витерла очі.
Марія притисла цуценя до себе здоровою рукою. Воно лизало їй підборіддя, шию, бинт на зап’ястку. Вона сміялася й плакала водночас, морщачись від болю.
— Дурник мій, — шепотіла вона. — Знайшов людей. Розумничок.
Сергій стояв біля дверей, ніяково тримаючи шапку. Анна поруч стискала пакет із яблуками й печивом.
— Дякую вам, — сказала Марія, підвівши очі. Голос у неї був слабкий. — Я думала, все. Там темно було. Я чула, як машина поїхала. А він шкребся, скімлив. Я боялася, що його теж…
Вона не договорила. Її пальці міцніше обійняли цуценя.
Анна ступила ближче.
— Не треба. Ви живі. Це головне.
Марія подивилася на неї уважно, ніби почула в голосі щось своє.
— Ви дружина Сергія?
— Так.
— Він сказав слідчому про флешку. Інший би викинув нашийник або залишив собі собаку й мовчав. Ви не уявляєте, що він зробив.
Сергій знітився.
— Кожен би зробив…
