— У цуценяти в нашийнику щось зашито. Жінка перед тим, як знепритомніти, говорила про флешку. Я не розкривав.
Слідчий помовчав.
— Завтра зранку привезете. Нічого не чіпайте.
— Зрозумів.
Сергій поклав слухавку й побачив у дверях Анну. Вона стояла в халаті, бліда, з розкуйовдженим волоссям.
— Це може бути важливо?
— Схоже.
— Для неї?
— Для всіх, хто її туди вивіз.
Анна підійшла до столу, сіла навпроти. Бім підвів голову, позіхнув і знову поклав морду на лапи.
— Сергію, — сказала вона після довгої паузи. — Я сьогодні знайшла в татових паперах квитанцію. Стару. За ремонт годинника. Того самого, який Павло нібито шукає. Ремонт був три роки тому. Підпис отримувача — Ірина.
Сергій повільно підвів очі.
— Чому годинник був у неї?
— Не знаю. Тато міг дати. Міг попросити забрати. Але Павло каже, що він лежав у тата вдома й зник зараз.
Вона дістала з кишені халата складений аркуш. Руки в неї знову тремтіли, але в очах уже був не лише страх.
— І ще. Ольга Петрівна приходила. Розповіла про Ірину з пакетом. Я згадала: того дня тато просив мене купити йому сир і ліки. Я пішла на годину. Коли повернулася, він був дивний. Сказав: «Не вір паперу, Анько». Я вирішила, що він про рахунки за світло. Він уже плутався іноді.
— Не вір паперу, — повторив Сергій.
На кухні було тихо. За стіною Світка ворушилася уві сні. Бім знову здригнувся й тихо загарчав, ніби йому снився яр.
Вранці Сергій відвіз цуценя до відділку. Нашийник розкривали при понятих. Із кишеньки дістали маленьку флешку, загорнуту в клаптик поліетилену. Слідчий, капітан Черненко, вже не виглядав сонним. Він уважно подивився на Сергія.
— Ви розумієте, що це може бути речовим доказом?
— Тому й привіз.
— Жінку звати Марія Бондаренко, — сказав Черненко, прибираючи флешку в пакет. — Бухгалтерка в невеликій будівельній фірмі. Учора прийшла до тями, але говорить мало. Струс мозку, переохолодження, перелом ребра. Собака її.
— Цуценя?
— Так. Підібрала місяць тому біля магазину. Назвала Бімом. Смішно, так?
Сергій подивився на цуценя, яке сиділо біля його ноги й стежило за кожним рухом слідчого.
— Не дуже смішно.
Черненко втомлено потер перенісся.
— На флешці, можливо, документи щодо фінансових махінацій. Вона намагалася передати їх знайомому юристу. Не встигла. Її вивезли, били, вимагали віддати носій. А цуценя, вочевидь, побігло за машиною або було з нею. Не покинуло.
— Хто вивіз?
— Будемо з’ясовувати. Вам поки що краще нікому не розповідати подробиць.
Сергій уже збирався піти, коли телефон Черненка задзвонив. Слідчий глянув на екран, насупився й відвернувся до вікна.
— Так. Слухаю… Який Мельник?.. Павло Вікторович? Зрозумів. Нехай пише заяву в установленому порядку.
Сергій завмер біля дверей.
Черненко поклав слухавку й подивився на нього.
— Ваш родич?
— Брат дружини.
— Звинувачує вашу дружину в крадіжці?
Сергій кивнув. У горлі пересохло.
— Він звідки вам телефонує?
— Сказав, що його юрист знає, що ви свідок у справі Бондаренко. Просив уточнити, чи не схильні ви до привласнення чужого майна.
— Що?
Черненко всміхнувся без радості.
— Не дивуйтеся. Люди іноді думають, що якщо облити брудом свідка, то бруд потрапить і на свідчення. У вас конфлікт?
— Спадщина. Дім. Заповіт.
Слідчий постукав пальцями по столу.
— Прізвище брата?
