І знову провалилася.
Сергій подивився на цуценя. Те сиділо, притулившись до її боку, і дивилося на Сергія темними мокрими очима. На нашийнику, який спершу був непомітний під брудом, висів маленький металевий жетон. Не кличка. Просто кругляшок, старий, подряпаний. Сергій провів пальцем і побачив на ньому вибиту літеру «Б».
Швидка приїхала за двадцять хвилин, поліція — ще за десять. Ці пів години здалися Сергієві довшими за всю зиму. Він стояв поруч, відповідав на запитання, показував сліди, місце, де лежав мішок. Фельдшерка, молода дівчина з тугим пучком волосся, працювала швидко, не охала. Надягла комір, перевірила тиск, поставила крапельницю просто на землі.
— Пощастило їй, — сказала вона тихо Сергієві, коли жінку переносили на ноші. — Ще б година-дві в мокрому мішку — і все.
Цуценя кинулося за ношами, зірвалося на вереск. Один із поліцейських спробував відігнати його ногою.
— Гей, обережніше, — різко сказав Сергій.
— Та забери ти його, якщо шкода, — буркнув той.
Сергій підняв цуценя на руки. Мокрий клубок одразу вчепився лапами в його светр, тремтів усім тілом і пах болотом, страхом і псом. Сергій хотів передати його комусь, але цуценя раптом уткнулося носом йому під підборіддя, як дитина, і затихло.
У відділку Сергій провів майже три години. Дав пояснення. Підписав протокол. Його кілька разів питали одне й те саме: о котрій вийшов, що бачив, кого зустрічав, чи не торкався мішка до виклику, чи помітив номери машини. Номерів він не бачив. Машини вже не було. Сліди шин сфотографували, мотузку й стяжки забрали.
Цуценя він залишив у себе під стільцем. Те спало, здригаючись уві сні, іноді тихо скімлило. Чергова з жалем дала йому пластикову кришечку з водою.
Коли Сергій вийшов на вулицю, вже сутеніло. Телефон розривався від пропущених дзвінків Анни. Він набрав її, але голос не відразу слухався.
— Сергію? Де ти? Я з розуму сходжу.
— Живий. Зараз приїду. Тут… жінку в лісі знайшли. У мішку.
На тому кінці зависла тиша.
— Що?
— Я приїду й розповім. Я цуценя привезу.
— Яке цуценя?
Сергій подивився вниз. Цуценя сиділо біля його чобота, брудне, з обвислими вухами, але вже без гарчання. Просто чекало.
— Те, що її врятувало, схоже.
Вдома Анна спершу ахнула, побачивши його одяг у бруді й крові. Потім побачила цуценя. Світка вискочила з кімнати, де вдавала, що вчить історію, і завмерла на порозі.
— Тату, це хто?
— Поки не знаю.
Цуценя зайшло обережно, принюхуючись до дощок підлоги, до старого килимка, до Анниних капців. На кухні зупинилося, підняло носа й раптом кинулося до печі, де стояла миска старого кота Барсика. Барсик давно помер, але миску Анна чомусь не прибирала. Цуценя ткнулося туди мордою, не знайшло їжі й сіло, дивлячись на людей із такою втомленою надією, що Світка схлипнула.
— Мамо, можна я його помию?
— Спершу нагодувати, — сказала Анна, і її голос уперше за тиждень став живим.
Вони мили цуценя в тазику. Вода миттю стала чорною. Цуценя терпіло, лише іноді здригалося й тихо постогнувало. Під брудом виявилася худа, але міцна собача морда з розумними очима й рудими бровами. Світка назвала його Бімом через літеру на жетоні. Сергій не заперечував.
Коли цуценя витерли старим рушником, воно раптом підійшло до Анни й поклало їй мокру голову на коліна. Вона сиділа на табуреті, стискаючи край рушника. Гладила його по спині, а сама дивилася в темне вікно.
— Жінка що сказала? — тихо спитала вона.
— Майже нічого. «Флешка» і «пса не віддавайте».
— Флешка?
Сергій кивнув.
— Поліції сказав.
Він не сказав Анні, що, коли гладив цуценя вже вдома, на внутрішньому боці нашийника намацав маленьке потовщення шва. Не сказав, бо й сам іще не зрозумів, чи має право туди лізти. Але вночі, коли Анна й Світка заснули, він сидів на кухні, пив холодний чай і дивився, як Бім спить біля його ніг.
Нашийник був не магазинний, а саморобний, із цупкої шкіри. Усередині справді була акуратно прошита кишенька. Сергій довго тримав його в руках, почуваючись безглуздо. Жінка сказала: «Флешка». Може, марення. Може, йому почулося. Може, це вже речовий доказ, і чіпати не можна.
Він дістав телефон і набрав номер слідчого, який залишив візитку. Той відповів не відразу, голос був сонний і роздратований.
— Мельник? Що у вас?
