Марія похитала головою. В очах у неї з’явилася гірка усмішка.
— Ні. Не кожен.
Пізніше, в коридорі, поки медсестра міняла Марії крапельницю, Сергій почув, як дві жінки біля поста обговорюють чиюсь операцію, а десь удалині плаче дитина. Лікарня пахла хлоркою, кашею й мокрим одягом. Анна стояла біля вікна, дивлячись на двір, де санітар курив біля сміттєвих баків.
— Я не хочу ставати як Павло, — сказала вона.
— Ти не станеш.
— Я ловлю себе на тому, що хочу, щоб йому було боляче. Щоб його всі зневажали. Щоб він так само стояв перед чужими людьми й виправдовувався.
Сергій узяв її за руку.
— Це не робить тебе поганою.
— Робить втомленою.
Вона притулилася чолом до холодного скла.
— Я просто хочу, щоб тато знову став людиною, розумієш? Не підписом у заповіті. Не предметом спору. Моїм татом.
За тиждень прийшла копія довіреності. Тетяна викликала Анну й Сергія до себе в кабінет. Надворі вже підсихали калюжі, але в коридорі над магазином пахло вогкістю й чужими черевиками.
— Дивіться, — сказала адвокатка.
На довіреності стояв підпис Віктора. Нерівний, але схожий. За нею Ірина отримувала право запитувати документи, представляти інтереси, подавати заяви. Оформлена вона була в нотаріальній конторі, куди Віктора нібито привезли особисто.
— Він того дня був удома, — сказала Анна. — Я пам’ятаю. У нього температура була. Лікарка приходила.
— Лікарка зможе підтвердити?
— Має. Я знайду запис.
Сергій узяв копію. Внизу була вказана машина, якою привезли довірителя? Ні, такого в довіреності не пишуть. Але до документа додавалася копія паспорта Віктора. Скан був темнуватий. На краю виднілася частина столу. І маленький предмет — брелок-грибочок від в’язки ключів.
Сергій насупився.
— Аню, ключі в тебе коли з’явилися?
— Після тієї розмови. За тиждень до лікарні.
— А довіреність раніше?
Тетяна подивилася дати.
— На два дні раніше.
Анна похитала головою.
— Тоді ключі ще були в тата під подушкою.
Сергій провів пальцем по копії.
— Отже, паспорт фотографували вдома. На його столі. Не в нотаріальній конторі.
— Обережно, — сказала Тетяна. — Це припущення. Але хороше. Запросимо в нотаріуса журнал відвідувань і відеозапис, якщо зберігся. Хоча за стільки часу могли видалити.
— А якщо Ірина привезла не Віктора? — спитала Анна.
— Тоді це кримінальна історія. Але довести важко.
Увечері того ж дня зателефонував Черненко. Голос у нього був діловий, але Сергій уловив напруження.
— Сергію Миколайовичу, ви можете під’їхати завтра? І дружину візьміть, якщо їй відомо про Павла Романюка.
— Що сталося?
— У справі Бондаренко затримано директора фірми, де вона працювала. Серед документів на флешці є платежі на кількох фізичних осіб. Один із них — Павло Романюк.
Сергій мовчав. На кухні Анна мила посуд, вода шуміла в мийці. Світка щось розповідала їй про школу. Таке звичайне життя, така тонка стінка перед бідою.
— Які платежі? — спитав він.
— Завтра поговоримо.
У відділку їх посадили в кабінет з облупленою зеленою стіною. Черненко поклав перед собою теку.
— Марія Бондаренко вела бухгалтерію фірми. За її словами, директор виводив гроші через фіктивні договори на ремонт і постачання. Вона збирала докази, бо хотіла піти й боялася, що її зроблять крайньою. Коли зрозуміла, що документи зникають, скопіювала частину на флешку. Після цього її викрали. Ми не обговорюємо деталей слідства, але прізвище Павла Романюка спливло не один раз.
Анна сиділа рівно, руки на колінах.
— Він там працював?
— Формально ні. Але отримував гроші за договорами як посередник. Ще цікавіше — у телефоні затриманого директора знайдено листування з Іриною Романюк. Поки що не про вашу спадщину, про інші питання. Але зв’язок є.
Сергій відчув, як усередині холоне.
— Ви думаєте, вони пов’язані з нападом на Марію?
— Я думаю, що деякі люди дуже нервують, коли спливають документи. Павла ми викличемо на допит. Вам раджу бути обережними. Без самодіяльності.
Але Павло не чекав виклику спокійно.
Того ж вечора він приїхав до будинку сам. Сергій саме вийшов у двір зачинити сарай. Бім, якого Марія попросила залишити в Мельників до виписки — «йому у вас спокійно, а мені поки не можна вставати» — підняв гавкіт біля ґанку.
Павло вийшов із машини, грюкнув дверцятами. Обличчя в нього було перекошене. Не впевнене, як раніше, а зле й налякане.
— Ти задоволений? — крикнув він.
Сергій зачинив сарай на гачок.
— Чим?
— Не вдавай із себе дурня. Ти копаєш під мене. Через дім? Думаєш, якщо мене вимазати, заповіт зникне?
На ґанок вийшла Анна. За її спиною стояла Світка, бліда, з телефоном у руці.
— Пашо, їдь, — сказала Анна.
— Мовчи! — Він тицьнув у неї пальцем. — Ти завжди мовчала, коли треба було, а тепер заговорила? Татова улюблениця. Бідна Анечка. Усі їй винні.
Сергій ступив уперед.
— Не кричи на неї.
Павло розсміявся. Сміх вийшов рваний.
— А ти герой, так? Цуценят рятуєш, баб із мішків витягаєш. Тільки свою дружину від правди не врятуєш. Вона знала, що батько хотів дім мені залишити.
Анна повільно спустилася на одну сходинку.
— Навіщо ти брешеш?
Павло відкрив рота, але замість відповіді подивився на вікна сусіднього будинку. Ольга Петрівна стояла за фіранкою. Ще далі біля хвіртки зупинився сусід Микола з пакетом хліба.
— Бо це мій дім! — вигукнув Павло. — Я старший! Я мав отримати! А він… він усе життя тебе жалів. Ти плакала — тобі купували. Ти розлучалася — тебе приймали. Ти просила — тобі давали.
— Я не розлучалася, Пашо, — тихо сказала Анна.
Він осікся. Обличчя сіпнулося, ніби він сам не зрозумів, чому сказав зайве. Ірина колись ішла від Павла на пів року, жила в матері, потім повернулася. Анна тоді передавала їй гроші на дитину, про що Павло не знав або вдавав, що не знає.
— Їдь, — повторив Сергій.
Павло ступив ближче….
