— Віддай документи, які накопала. І цуценя теж віддайте.
Бім загарчав.
Сергій завмер.
— Навіщо тобі цуценя?
Павло зрозумів помилку відразу. Очі в нього метнулися до Анни, потім до Світки.
— Бо воно чуже. Крадене. Ви тепер усіх рятуєте й собі лишаєте?
Світка підняла телефон.
— Я все записую, дядьку Пашо.
Він подивився на племінницю так, ніби вперше побачив у ній дорослу людину. Потім сплюнув під ноги, розвернувся й сів у машину. Колеса забуксували в мокрій землі, коли він виїжджав із двору.
Анна сіла просто на сходинку. Руки в неї тремтіли.
— Він сказав про цуценя.
— Сказав, — Сергій дивився вслід машині.
— Але звідки йому знати, що цуценя важливе?
Відповіді вже не треба було.
Запис Світки передали Черненкові. Не як головний доказ, але як ще одну нитку. Слідчий слухав мовчки, потім попросив дівчину надіслати файл офіційно, через матір, і дав їм вказівки, як оформити пояснення. Світка трималася бадьоро, але вдома її знудило у ванній. Анна сиділа поруч на підлозі й тримала їй волосся, як колись у дитинстві.
— Я злякалася, — шепотіла Світка, вмиваючись холодною водою. — Він так дивився.
— Я теж злякалася.
— Мамо, він же твій брат.
Анна довго мовчала.
— Іноді родинність — це те, що людина сама в собі вбиває.
За кілька днів Ірину викликали на допит. Потім Павла. Вони повернулися додому пізно, і того вечора в їхніх вікнах горіло світло до ранку. Ольга Петрівна, яка тепер ніби стала сторожовим постом усієї вулиці, повідомила Анні, що чула крики.
— Вона йому: «Ти сам хотів!» А він їй: «Ти підпис робила!» — переказувала сусідка пошепки біля хвіртки, хоч довкола нікого не було. — Я не підслуховувала, Анечко. Просто вікно відкрите було.
Анна не всміхнулася.
— Дякую.
— Я готова свідчити, що Ірина тоді приходила. Ти не думай. Я спершу боялася, а тепер чого боятися? Старі ми, але очі є.
Ця проста фраза чомусь підкосила Анну сильніше, ніж погрози Павла. Вона повернулася в дім, зачинилася в кімнаті Віктора й довго сиділа на його ліжку. На тумбочці все ще лежали окуляри в коричневій оправі. Вона взяла їх, притисла до грудей. Пахло пилом і ліками.
— Тату, — сказала вона в порожню кімнату. — Пробач, що я тоді не зрозуміла.
Суд щодо забезпечувальних заходів призначили не відразу, але Тетяна домоглася, щоб до завершення спору Павло не міг виселити сім’ю з будинку. Це не була перемога, лише перепочинок. Анна після засідання вийшла з будівлі суду з таким обличчям, ніби несла важке відро й боялася розхлюпати.
— Ми залишаємося? — спитала Світка ввечері.
— Поки що так, — сказала Анна.
— Поки що — це добре?
Сергій поклав їй руку на плече.
— Сьогодні — добре.
Марію виписали через три тижні. Вона ходила повільно, тримаючись за бік, і перший час здригалася, якщо за спиною грюкали двері. Біма вона любила відчайдушно, але, побачивши, як він метається між нею і Світкою, сказала:
— Він і вас теж вибрав. Нехай живе на два доми, коли я одужаю.
Світка розплакалася від щастя просто біля хвіртки. Бім стрибав довкола, не розуміючи, чому люди плачуть, якщо всі живі.
Саме Марія стала тією людиною, яка довела історію до повороту.
Одного разу вона прийшла до Мельників із ноутбуком у сумці. Сіла на кухні обережно, ніби боялася різкого руху, і попросила чаю без цукру.
— Я довго думала, казати чи ні, — сказала вона. — Це не з флешки. Це з моєї старої робочої пошти. Я згадала прізвище Романюк, коли слідчий показав документи. Але тоді не пов’язала з вами.
Анна напружилася.
Марія відкрила ноутбук, кілька хвилин шукала в папках. Потім повернула екран.
— Два місяці тому Ірина Романюк надсилала нашому директорові скани документів. Паспорт літнього чоловіка, медичну довідку, якісь заготовки. Тема листа була: «По дому, терміново». Я тоді не лізла, бо це не бухгалтерія. Але лист зберігся в загальному пересиланні. Я зробила копію для слідства.
На екрані був той самий паспорт Віктора. Той самий темнуватий скан. І поруч — фотографія аркуша з підписом, кілька разів повтореним на чернетці. Нерівний підпис Віктора. Нижче — спроби, обведені ручкою. А в кутку знімка лежала жіноча рука з каблучкою у вигляді тонкої змійки.
Анна затулила рота долонею.
Таку каблучку носила Ірина. Завжди. Вона крутила її на пальці, коли нервувала.
— Це ще не все, — сказала Марія. — У листуванні директор відповідає: «Нотаріуса вирішу через Л. Головне, щоб старий не сплив». Я не знаю, хто Л. Але слідчий знає більше.
Сергій не відразу зрозумів, що стискає кулак так сильно, що нігті вп’ялися в долоню.
— Чому директор допомагав Ірині?
