Марія опустила очі.
— Гроші. І Павло був пов’язаний із ним через договори. Вочевидь, вони всі одне одному були потрібні.
Далі події пішли не швидко, але невідворотно. Слідство перевіряло нотаріуса, який посвідчив довіреність. Виявилося, того дня камер у коридорі вже не було — «зламалися», як сказала секретарка. Але в журналі відвідувань поруч із прізвищем Віктора стояв підпис, зроблений тією самою рукою, що й у довіреності. Експертиза згодом встановила ознаки наслідування. Знайшли й таксиста, який підвозив Ірину в той район уранці: він згадав жінку з чорною текою і чоловіком у темній куртці, але літнього хворого чоловіка з ними не було. Знайшли медсестру з поліклініки, яка підтвердила, що в день оформлення довіреності Віктор лежав удома з температурою, говорив насилу й нікуди не виходив. Знайшли запис виклику лікаря. Тетяна складала ці докази один до одного, як дошки через прірву.
Павло спершу заперечував усе. Потім казав, що нічого не знав, що Ірина займалася документами сама, що батько справді хотів залишити дім йому. Ірина плакала на допитах, звинувачувала Павла, директора фірми, нотаріального помічника, навіть Анну — усіх, крім себе. Але каблучка на фотографії, листування, чернетки підпису, свідчення Ольги Петрівни й медичні документи зробили своє.
Найважчим для Анни було не дізнатися правду, а витримати її.
Одного разу Тетяна зателефонувала й сказала, що в матеріалах є аудіофайл із телефона Ірини. Слідство отримало його під час огляду листування. Це був голос Віктора. Короткий запис, зроблений, вочевидь, нишком.
«Не підпишу, Іро. Не проси. Дім Аньчин буде. Паша хай не злиться, я йому раніше допоміг. А дім — їй. Вона тут жила, вона мене й ховатиме».
Потім голос Ірини, м’який, майже ласкавий:
«Ви подумайте, Вікторе Івановичу. Павло образиться».
І Віктор, уже сердито, із задишкою:
«Хай ображається. Не папір рідню тримає, а совість».
Анна слухала запис у кабінеті адвокатки. Спершу сиділа нерухомо. Потім закрила обличчя руками. Її плечі тремтіли, але вона не видавала жодного звуку. Сергій стояв поруч, і в нього самого клубок підкотився до горла. Він раптом зрозумів, що всі ці місяці вони доводили не лише право на дім. Вони повертали мертвому чоловікові його голос.
Павло прийшов до Анни перед судом. Сам. Постарілий, неголений, у м’ятій куртці. Він стояв біля хвіртки й не наважувався зайти. Бім першим помітив його, загарчав, але Сергій утримав пса за нашийник.
— Я поговорити, — сказав Павло.
Анна вийшла на ґанок. Не покликала до хати.
— Говори.
Павло дивився в землю.
— Я не думав, що так далеко зайде.
Анна мовчала.
— Ірина сказала, можна оформити, поки батько… поки він хворів. Що це справедливо. Що ти все одно виживеш мене зі спадщини.
— Я?
