Він смикнув плечем.
— Я був злий. Мені здавалося, батько завжди обирав тебе.
— А ти вибрав украсти його волю.
Павло підвів голову. Очі в нього були червоні.
— Я не знав про Марію. Клянуся. Про ліс не знав. Про флешку дізнався потім, коли директор подзвонив Ірині. Він кричав, що собака в якогось лісника і треба перевірити. Я злякався. Тому й приїхав. Я дурень, Ань.
— Ні, — сказала Анна тихо. — Дурень ламає чужий паркан, бо напився. А ти прийшов у мій дім і назвав мене злодійкою. Ти привів дільничного. Ти хотів, щоб Світка дивилася на матір і сумнівалася. Це не дурість.
Павло ковтнув.
— Я дам зізнавальні показання щодо заповіту. Хай твоя Тетяна знає.
Анна опустила очі. На сходинці біля її ноги лежав кленовий листок, прилиплий до дошки після дощу.
— Давай не заради мене, — сказала вона. — Заради тата. Хоч щось зроби заради нього чесно.
Він кивнув. Постояв ще секунду, ніби чекав, що вона додасть «заходь». Вона не додала.
Після його відходу Анна довго мила чашку, хоч чашка була чиста. Сергій підійшов, вимкнув воду.
— Ти нормально?
— Ні.
Вона спробувала всміхнутися, але губи здригнулися.
— Але я хоча б більше не боюся.
Судове рішення прийшло не як у кіно. Ніхто не схопився, не закричав, не кинувся обійматися посеред зали. Засідань було кілька. Експерти говорили сухими словами. Нотаріус плутався у свідченнях. Представник Павла просив урахувати «сімейний конфлікт». Тетяна спокійно розкладала докази: медична картка, свідчення свідків, листування, експертиза підпису, аудіозапис, зізнавальні показання Павла в частині обставин оформлення документів.
Заповіт визнали недійсним. Довіреність — теж. За окремими епізодами матеріали пішли в кримінальне провадження. Ірина та ще кілька людей стали фігурантами розслідування щодо підроблення документів і шахрайства. Директор фірми відповідав уже не лише за фінансові махінації, а й за напад на Марію. Павло отримав свій сором не на площі, не в криках сусідів, а в протоколах, повістках, поглядах людей, які більше не вірили його гучному голосу.
Дім залишився за Анною як за спадкоємицею за законом разом із часткою, питання щодо якої вирішувалося окремо. Пізніше Павло відмовився від своєї частки в рахунок компенсації збитків і витрат. Це було не шляхетністю, а втомою, страхом і, можливо, запізнілим соромом. Анна не стала зустрічатися з ним для рукостискань. Папери підписували через представників.
Навесні вони вперше за довгий час відчинили в будинку всі вікна. Повітря ввійшло вологе, тепле, із запахом землі й молодої трави. Світка знімала з рам стару облуплену фарбу, лаялася, коли скалка вп’ялася в палець. Сергій лагодив хвіртку. Анна розбирала кімнату батька не для суду, не для опису, а по-справжньому: складала сорочки, витирала книжки, знаходила в кишенях дріб’язок, записки, старі аптечні чеки.
У шухляді столу вона знайшла маленький конверт. На ньому кострубатим почерком було написано: «Аньці». Усередині лежала фотографія — та сама, із санчатами, тільки ціла копія. І записка на половині зошитового аркуша:
«Не знаю, чи встигну оформити, як треба. Дім бережи. Пашку не ненавидь, але й не давай себе скривдити. Я багато де помилився. Ти не помились у головному».
Анна сиділа із запискою біля вікна. Сонце падало на стіл, висвітлюючи пил у повітрі. Сергій увійшов, побачив її обличчя й зупинився.
— Що там?
Вона простягнула йому аркуш. Поки він читав, вона дивилася у двір. Там Бім, уже підрісши, довгоногий і кудлатий, носився з м’ячиком, який Світка кидала йому знову й знову. Марія сиділа на лавці біля паркану, ще худа після лікарні, але вже з рум’янцем, і сміялася, коли пес приносив м’яч не Світці, а їй.
— Тато знав, — сказала Анна.
Сергій сів поруч…
