Лідія переглядала запис знову і знову. Вона зупиняла кожен підозрілий кадр: тінь біля дерев, дивний поворот камери, ледь вловимий звук на тлі. Що довше вона дивилася, то ясніше розуміла: подію підготували заздалегідь.
Вона почала систематизувати все, що знайшла: записи камер, фотографії, нотатки Романа, рахунки, листування. Розрізнені деталі складалися в похмуру мозаїку. Хтось намагався створити ідеальну картину трагічної випадковості, але саме в цій акуратності й ховалися помилки.
Дні зливалися з ночами. Лідія зустрічалася з людьми, яких Роман бачив в останній день, обережно розпитувала сусідів, перевіряла маршрути, якими він зазвичай їздив. Вона крок за кроком відновлювала події, не дозволяючи собі поспішати.
Одного разу пізно ввечері, коли дім знову поринув у тишу, Лідія знайшла в поштовій скриньці конверт без зворотної адреси. Усередині лежав клаптик паперу з короткою фразою: «Ти близько. Не зупиняйся».
Вона довго дивилася на ці слова. Стало страшно: хтось стежив за її пошуками. Але разом зі страхом прийшло й інше відчуття — вона справді рухається в правильному напрямку.
Наступний крок вимагав сміливості. Лідія вирішила вночі повернутися туди, де знайшли машину. Вона взяла ліхтарик, камеру й записник. Вітер шарудів у мокрому гіллі, дощ залишав темні сліди на землі, а промінь ліхтаря вихоплював із темряви каміння, траву й розмиті відбитки.
Тоді вона помітила вузький прохід між деревами. Удень він легко міг лишитися непоміченим, але тепер здавався надто важливим. Прохід вів до берега, і Лідія відчула: саме там ховається частина розгадки.
Біля води вона знайшла старий човен і сліди шин, які ніяк не вписувалися в офіційну версію. Повітря пахло сирою землею й металом, під ногами хрустіли гілки. У багнюці майже повністю потонула невелика коробка…
