Кімната завмерла. Кілька секунд ніхто не рухався. Потім почулися розгублені шепоти, хтось відступив назад, хтось прикрив рота рукою. Люди не розуміли, що вона робить.
Але Лідія й не чекала розуміння. Це був не жест злості й не спалах божевілля. Для неї крижана вода стала знаком протесту. Так вона сказала всім: вона не вірить, не здається і не дозволить поховати правду разом із порожньою труною.
Після похорону Лідія почала власне розслідування. Вона перечитувала документи, порівнювала фотографії, перевіряла кожне слово свідків і кожен рядок офіційних паперів. На її столі дедалі частіше лежали роздруківки, нотатки, списки імен і дат.
Поступово перед нею проступав складний візерунок. Зникнення Романа дедалі менше скидалося на нещасний випадок. Надто багато чого не збігалося. Надто багато людей говорили так, ніби боялися сказати зайве.
Кожен день приносив нову зачіпку: дивні дзвінки, записи в блокноті чоловіка, повідомлення в його телефоні, уривки листування. Усе це вело до таємниці, яку хтось старанно приховував.
Горе змінювало Лідію. Воно не ламало її, а робило зібранішою. Ранок починався з перевірки записів, вечір закінчувався новим планом. Вона вчилася покладатися тільки на факти й більше не вірити словам, сказаним упевненим голосом.
За кілька тижнів Лідія виявила стару приховану камеру неподалік від місця, де знайшли машину Романа. У матеріалах справи про неї не було ані слова. Запис зберігся погано, але й цього виявилося досить.
На екрані відбувалося зовсім не те, що їй описували. У кадрі миготіли чужі силуети, машина рухалася інакше, а в один момент було видно людину, якої не мало бути там тієї ночі…
