Лідія витягла її тремтячими руками. Усередині лежали документи. Кілька аркушів були забруднені, але текст можна було розібрати. Ці папери могли довести, що смерть Романа була інсценована.
Повертаючись додому, Лідія вже знала: її внутрішній голос не помилився. Але разом із цим усвідомленням прийшло й інше — тепер вона стала небезпечною для тих, хто все це влаштував.
Вона зачинила за собою двері, сіла за стіл і розклала знайдені папери поруч з іншими матеріалами. Кожен аркуш наближав її до істини. Біль поступово перетворювався на рішучість, страх — на обережність, а горе — на силу.
Лідія розуміла: діяти треба вкрай обережно. Будь-який різкий крок міг коштувати їй життя. Документи з берега містили не лише фінансові звіти й записи зустрічей, а й натяки на таємні домовленості Романа з людьми, яких вона раніше вважала друзями родини.
Наступні дні вона звіряла дати, імена, номери рахунків, реєстраційні дані машин. Іноді здавалося, що правда знову вислизає, але Лідія не відступала. Вона стала терплячою й уважною, як людина, яка знає: рано чи пізно брехня сама себе викриє.
Невдовзі стало ясно, що зникнення Романа пов’язане не з однією людиною. За цим стояла ціла група впливових людей, готових на все, щоб приховати свої інтереси. Вони намагалися видати те, що сталося, за трагедію, але дрібниці руйнували їхню версію: нестиковки у звітах, дивні фотографії, свідчення, які не витримували перевірки.
Однієї ночі Лідія отримала нове повідомлення з невідомого номера: «Приходь туди, де все почалося. Сама. Інакше втратиш більше, ніж думаєш»…
