Це була погроза. Холодна, точна, розрахована на страх. Але Лідія вже не дозволяла страху керувати собою.
Вона обрала місце біля старого складу на околиці, де, як з’ясувалося, Роман зустрічався з людьми, пов’язаними з цією історією. У призначену ніч Лідія сховалася в тіні, увімкнула диктофон і стала чекати.
Коли годинник пробив північ, із темряви вийшла людина в довгому плащі. Її голос вона впізнала майже відразу. Це був один із тих, кому Роман колись довіряв.
— Я знаю, що ти шукаєш правду, — сказав він тихо. — Але ти не розумієш, з чим зв’язалася.
Лідія вийшла з тіні, тримаючи камеру й теку з документами.
— Розумію більше, ніж вам хотілося б, — відповіла вона. — І відступати не збираюся.
Розмова була напруженою. Спочатку чоловік погрожував, потім почав говорити обережніше, ніби перевіряючи, скільки їй відомо. З його натяків складалося неможливе: Роман міг бути живий. Його зникнення інсценували, щоб вивести його з-під удару людей, які хотіли заволодіти його справами й зв’язками.
Надія вдарила Лідію майже болем. Якщо Роман живий, отже, він десь у небезпеці. Тепер їй потрібно було не лише довести правду, а й знайти чоловіка.
Наступні дні вона присвятила пошукам. Перевіряла старі адреси, телефонувала в місця, де Роман міг з’являтися раніше, вивчала документи, які допомагали зрозуміти, куди його могли сховати. Поступово ланцюжок привів її до закритого будинку на околиці, який охороняли, мов фортецю.
Лідія дочекалася слушного моменту й проникла всередину. Там вона знайшла Романа — знесиленого, змученого, але живого…
