Вирок оголосили в четвер о чотирнадцятій тридцять. Я не був присутній у залі суду. Мені не треба було там бути, бо я знав вердикт до того, як суддя відкрив рота.
Дев’ять років колонії загального режиму. Не спеціального утримання для колишніх співробітників, не полегшеного режиму для тих, хто співпрацював зі слідством, а загального режиму, де сидять звичайні в’язні, злодії, убивці, шахраї й люди, які живуть за своїми законами, за законами, у яких колишній мент, ґвалтівник і безпрєдєльник стоїть нижче, ніж бруд під ногами. Денис отримав сім років, Ігор — шість.
Максим, завдяки співпраці, отримав чотири роки умовно й був відпущений із зали суду. Він вийшов на волю, і жорині люди простежили, як він того ж вечора сів у потяг і поїхав із міста назавжди. Сичов отримав три роки за пособництво.
Пешкова суд не торкнувся. Його ім’я жодного разу не пролунало в матеріалах справи. Він сидів у своєму кабінеті й думав, що врятувався.
Він помилявся, але його час іще не настав. У кожної фігури на дошці свій момент, і Пешков був ендшпілем, який я розіграю пізніше, коли пил уляжеться й увага публіки переключиться на інші скандали. Після оголошення вироку Волкова вивели із зали суду в наручниках.
Жорина людина, яка сиділа на останньому ряду, зробила фотографію. Волков на ній виглядав так, ніби постарів на двадцять років за три місяці. Запалі щоки, згаслі очі, згорблена спина.
Це був уже не той нахабний лейтенант, який закидав ноги на стіл і випускав дим в обличчя людям, яких вважав нижчими за себе. Це була зламана, розчавлена людина, яка їхала назустріч своєму пеклу й іще не знала, наскільки це пекло буде гарячим. Етапування тривало два тижні.
Волкова везли через три пересильні тюрми, і в кожній із них його зустрічали люди, які знали, хто він, що він зробив і хто чекає на нього в кінцевій точці маршруту. Його не чіпали. Йому навіть давали чай і сигарети, але дивилися на нього так, як дивляться на мерця, який іще не ліг у труну.
І від цих поглядів Волков, за розповідями конвоїрів, перестав їсти й спати. Він прибув до колонії в п’ятницю ввечері. Колонія називалася ІК №7, і в певних колах вона була відома як «Сімка», місце з жорсткими порядками й суворою злодійською ієрархією.
Смотрящим на «Сімці» був чоловік на прізвисько Бурий, якого я знав особисто 25 років і з яким пройшов свою другу ходку в одному бараці. Бурий отримав від мене маляву за тиждень до етапування Волкова. У маляві було коротко: зустрінь, поясни, нехай живе довго.
Волкова визначили в загін і поселили в барак. Першу добу його не чіпали. Він лежав на шконці й дивився в стелю, і, мабуть, у ці години він уперше в житті почав по-справжньому думати про те, що зробив.
Або не думав, а просто боявся, бо страх іноді витісняє всі інші думки й заповнює голову цілком, не залишаючи місця ні для каяття, ні для надії. На другу добу по нього прийшли. Двоє ув’язнених, спокійних і мовчазних, підійшли до його шконки й сказали, що смотрящий хоче поговорити…
