Чому старенька заборонила жінці повертатися в офіс

Але вона не послухалася. Сльози текли по її обличчю, коли вона говорила.

— Я була коханкою Віктора Васильовича, — почала вона, і в залі запала мертва тиша. — Ми зустрічалися три роки. Він обіцяв піти від дружини. Обіцяв, що ми будемо разом. Але для цього йому потрібні були гроші на розлучення, на нове життя.

— Замовкни негайно! — закричав Віктор Васильович, підхоплюючись.

— Він придумав цю схему, — продовжувала Вероніка, не звертаючи на нього уваги. — Наймав нових помічників. Я змушувала їх підписувати документи, ми виводили гроші. Потім звільняли їх, звинувачуючи в крадіжці. Віктор отримував страховку, а гроші осідали на наших рахунках.

— Це брехня! — кричав директор. — Вона все бреше!

— Я ідіотка! — Вероніка ридала. — Я ж вірила йому. Думала, що він мене кохає. Навіть підставила Світлану, хоча вона ні в чому не винна. Пробачте мені!

Суддя стукнула молотком, закликаючи до порядку. Віктора Васильовича посадили назад на місце його адвокат і охоронець.

Засідання тривало ще дві години. Кирило представив додаткові докази: записи телефонних переговорів, банківські виписки, що показують зв'язок між рахунками Віктора і Вероніки.

Коли суддя пішла на нараду, Світлана сиділа, стискаючи руки на колінах.

— Все буде добре, — шепотіла подруга. — Ти чула Вероніку? Вона зізналася.

— Але раптом суддя не повірить?

— Повірить, — впевнено сказав Кирило, підсідаючи до них. — Доказів достатньо. Ви виграєте.

Суддя повернулася через годину. Зачитала вердикт чітким, офіційним тоном:

— Підсудну Лісовську Світлану визнати невинуватою у пред'явлених звинуваченнях. Звільнити з-під підписки про невиїзд. Порушити кримінальну справу щодо Віктора Васильовича Соколова та Вероніки Ігорівни Самойлової за статтями «шахрайство» та «розкрадання» в особливо великому розмірі.

Світлана не відразу зрозуміла, що сталося. Потім Наталя обняла її, і вона розридалася — від полегшення, від втоми, від щастя.

Вони вийшли з будівлі суду разом. На вулиці був холодний грудневий вечір, йшов сніг.

— Подруго, пообіцяй, що більше ніяких судів, — Наталя посміхалася крізь сльози, обіймаючи Світлану. — Щось ти зачастила тут з'являтися.

— Обіцяю, — Світлана засміялася і заплакала одночасно. — Обіцяю. І дякую за допомогу. Якби не ти...

— Подруго, ти ж знаєш, Кирило заради мене зробить неможливе, — Наталя кивнула на адвоката, який стояв біля машини, розмовляючи по телефону.

— Я не знаю, як вам дякувати, — Світлана подивилася на Кирила. — Ви врятували мені життя.

— Ви врятували собі життя самі, — він підійшов до них. — Коли встановили той диктофон. Це була ваша інтуїція, ваша обережність. Я просто використав те, що ви мені дали.

Вони ще трохи постояли разом, потім розійшлися. Світлана сіла в машину Наталі, і вони поїхали додому.

— Що тепер будеш робити? — запитала подруга по дорозі.

— Не знаю, — Світлана дивилася у вікно на падаючий сніг. — Шукати роботу. Починати заново. Знову.

— Ти впораєшся, — Наталя поклала руку їй на плече. — Ти сильна. Ти пройшла через два суди і не зламалася.