Минуло ще три роки.
Життя Оксани текло спокійно й розмірено, як повновода ріка після бурхливої повені. Її художня студія для дітей стала популярною в районі. Вона найняла ще двох викладачів і розширила приміщення.
Робота приносила їй не лише стабільний дохід, а й величезне моральне задоволення. Бачити, як під її керівництвом діти створюють свої перші шедеври, було справжнім щастям. Стосунки з Богданом розвивалися неспішно, але міцно.
Він не квапив подій, розуміючи, що їй потрібен час, аби знову навчитися довіряти. Вони не жили разом, але проводили багато часу вдвох. Подорожували маленькими містечками, ходили на виставки, вечорами готували вечерю й дивилися старі фільми.
Він познайомив її зі своєю донькою, п’ятнадцятирічною Аліною, розумною й трохи колючою дівчинкою-підлітком. Оксана знайшла з нею спільну мову через любов до мистецтва. Вони разом ходили на майстер-класи з акварелі, і Аліна, спочатку ставлячись до неї насторожено, поступово відтанула.
Про Максима та його матір Оксана майже не згадувала. Іноді виконавча служба надсилала їй на рахунок чергові три тисячі умовних одиниць, стягнені з пенсії Валентини Іванівни, і вона, вже за звичкою, переказувала їх до притулку для тварин. Це був її маленький ритуал прощання з минулим.
Вона знала від спільних знайомих, що Максим так і не повернувся до міста. Він і далі працював за довгостроковим вахтовим контрактом в іншому регіоні. З матір’ю він, за чутками, спілкувався рідко, переважно телефоном.
Валентина Іванівна жила тихо й непомітно в тій самій невеликій квартирі, яку колись називала проданою. Їхнє багаторічне протистояння закінчилося відчуженням і самотністю. Якось, розбираючи старі папери, Оксана натрапила на перший кошторис, написаний рукою Макса.
Вона розгорнула пожовклий аркуш. «Нам із мамою потрібно по п’ятдесят тисяч на місяць». Вона подивилася на ці рядки й усміхнулася.
Яким же далеким і абсурдним усе це здавалося тепер. Ніби це було не з нею, у якомусь іншому житті. Вона зім’яла аркуш і без жалю викинула в смітник.
Того ж вечора їй зателефонувала незнайома жінка. «Оксано Сергіївно? Добрий день. Мене звати Любов Миколаївна. Я сусідка Валентини Іванівни Савченко». Серце Оксани тривожно тьохнуло.
«Щось сталося?»
«Так. Валентини Іванівни сьогодні не стало. Інсульт. Швидка не встигла».
Оксана мовчала, тримаючи слухавку. «Я знайшла ваш номер у її записнику», — вела далі сусідка.
«Більше телефонувати нікому. Син її працює десь далеко. Телефону його я не знаю. Може, ви повідомите?»
«Так», — тихо сказала Оксана.
«Я повідомлю. Дякую, що зателефонували». Вона знайшла у старих контактах номер Максима.
Він не відповідав. Вона написала йому повідомлення. «Максе, терміново зателефонуй. Померла твоя мати». Він передзвонив за годину. Голос був розгублений.
«Що? Як?» Оксана розповіла все, що знала.
«Я… Я не можу зараз приїхати, — пробурмотів він. — У мене робоча зміна. Тільки за два тижні. Похороном хтось має займатися?»
«Я не знаю. Оксан, я…» Він замовк, і вона почула, як він плаче. Уперше за весь час вона почула його сльози. І, на свій подив, відчула укол жалю.
«Я все організую», — сказала вона, сама не розуміючи, навіщо.
«Справді?» У його голосі прозвучала надія.
«Дякую. Я… Я все поверну».
«Не треба. Просто приїдь на похорон».
Вона займалася похороном так, як колись займалася їхнім розлученням. Чітко, по-діловому, без емоцій. Морг, ритуальна агенція, кладовище.
Вона оплатила все зі своїх коштів, не торкаючись тих «боргових перерахувань». Це був її останній жест. Не прощення, ні, а просто людяного ставлення.
Того, якого їй так бракувало в шлюбі з його сином. На похорон прийшло чоловік десять. Сусідки, далекі родичі.
Максим прилетіти не зміг, його не відпустили з роботи до завершення зміни. Він надіслав гроші на вінок. Оксана стояла біля свіжої могили й дивилася на портрет Валентини Іванівни.
Молода, вродлива жінка з владним поглядом. Якою вона була? Що зробило її такою? Оксана не знала й уже ніколи не дізнається. Вона поклала на могилу букет білих хризантем і пішла, не озираючись…
