Чоловік вирішив, що з моєї зарплати треба щомісяця виділяти гроші йому та його матері, але моя відповідь швидко змінила їм настрій

Минув рік.

Оксана повністю змінила своє життя. Вона відкрила невелику художню студію, де вчила дітей малювати. Це приносило невеликий дохід, але величезну радість.

Вона схудла, покращала. У її очах знову з’явився блиск. Вона почала зустрічатися з чоловіком.

Богдан — архітектор, розлучений, із донькою-підліткою. Спокійний, надійний, самодостатній. Він не говорив красивих слів, але його вчинки говорили самі за себе.

Він поважав її особистий простір, цінував її незалежність і ніколи не просив у неї грошей. Якось вони сиділи в кафе. Богдан розповідав про свій новий проєкт.

Оксана слухала його й думала про те, як же сильно він відрізняється від Макса. У ньому була внутрішня сила, стрижень, якого так бракувало її колишньому чоловікові. До кафе зайшла літня жінка.

Вона була вдягнена в скромне, але чисте пальто. У руках — авоська з продуктами. Вона пройшла повз їхній столик, і Оксана завмерла.

Це була Валентина Іванівна. Вона дуже змінилася, постаріла, згорбилася. Зникла її колишня владність, самовпевненість.

Тепер це була просто втомлена, самотня жінка. Вона не помітила Оксану. Сіла за столик у кутку, замовила собі чашку чаю й пиріжок.

Оксана дивилася на неї й уперше за весь цей час відчула щось схоже на жаль.

— Щось сталося? — спитав Богдан, помітивши її погляд.

— Ні, — похитала головою Оксана, — просто минуле нагадало про себе.

Вона відвернулася. Вона не хотіла більше думати про них. У неї було своє життя, нове, світле, сповнене надій.

Коли вони йшли, Оксана підійшла до каси.

— Дівчино, можна я оплачу рахунок за тим столиком? — спитала вона, кивнувши в бік Валентини Іванівни.

Касирка здивовано подивилася на неї, але кивнула.

Оксана заплатила й швидко вийшла. Богдан чекав її надворі.

— Навіщо? — спитав він.

З її обличчя він зрозумів, що літня жінка була пов’язана з минулим Оксани.

— Не знаю, — знизала вона плечима. — Мабуть, щоб остаточно зачинити ці двері.

Вони пішли вулицею, тримаючись за руки. Оксана більше не озиралася. Вона знала, що розв’язка настала.

Не в залі суду, а тут, у цьому маленькому кафе. Вона відпустила. Відпустила свій біль, свою образу, своє минуле.