Увечері їй зателефонував Макс. «Дякую тобі», — сказав він глухо.
«Нема за що».
«Я приїду за тиждень. Нам треба буде вирішити питання зі спадщиною».
«З якою спадщиною?»
«Ну, квартира її. Я єдиний спадкоємець». Оксана всміхнулася. Навіть смерть матері не змінила його.
«Вирішуй, Максе. Це вже не моя справа». Вона поклала слухавку й заблокувала його номер.
Назавжди. Вона сиділа на своїй кухні, у своїй світлій, затишній квартирі. Поруч на дивані дрімав Богдан.
За вікном падав перший сніг. Вона думала про те, що життя — дивна штука. Воно ламає, калічить, але воно ж і лікує.
Воно забирає, але воно ж і дає. Воно забрало в неї ілюзії, але дало силу. Воно забрало чоловіка, але подарувало зустріч із надійною, люблячою людиною.
Вона більше не вимірювала своє життя перемогами й поразками. Важке протистояння залишилося далеко в минулому. Тепер вона почувалася просто жінкою.
Жінкою, яка пройшла через випробування й знайшла тихе, просте щастя. Воно було дорожче за будь-які судові рішення й докази власної правоти. Вона встала, підійшла до Богдана й укрила його пледом.
Він прокинувся, усміхнувся й сонно спитав: «Усе добре?»
«Так», — сказала вона, цілуючи його.
«Тепер усе добре».
І це була чиста правда.
