— Десять монет! — Дем’ян розплився в усмішці. — Десять, і забирайте. Дивитися на неї не обов’язково. Хочете — нехай так і ходить, з мішком.
П’яний батрак, від якого тхнуло кислим перегаром, ступив ближче й підняв руку.
— П’ять дам.
— Сім, — ліниво кинув інший. — У мене підлога сама себе не вимиє.
Вони торгувалися, не називаючи її на ім’я. Говорили поруч із нею так, ніби в мішку була порожнеча. Остап відчув, як усередині піднімається важке, глухе роздратування. Він бачив смерть на війні, бачив голодні обличчя вдів, бачив, як сильні ламали слабких просто тому, що могли. Але тут було щось особливо ницьке. Не жорстокий бій, не сувора нужда, а святкове приниження живої жінки посеред площі.
Він ступив уперед.
— Двадцять.
Слово впало різко, і площа притихла. Дем’ян закліпав, ніби недочув.
— Двадцять? Вербо, ти ж навіть не бачив, що купуєш.
— Я плачу за її працю, — рівно відповів Остап. — Не за вроду.
Пальці дівчини, зв’язані перед собою, стиснулися. Остап помітив це краєм ока і, не даючи натовпу знову загудіти, додав:
— Тридцять.
Після цього сперечатися ніхто не став. Дем’ян квапливо спіймав шкіряний гаманець, кинутий на віз, струснув його, почув дзвін і вдоволено вишкірився.
— Забирай, горянине. Тільки потім не повертайся скаржитися, коли знімеш із неї ганчірку.
Остап піднявся на віз, розв’язав вузол на мотузці, якою Марту прив’язали до залізного кільця, і не потягнувся до мішка. Час для цього ще не настав.
— Ходімо, — сказав він неголосно…
