Вона спустилася поруч із ним сама, обережно, але без слабкості в ногах. Натовп розступився. Ніхто не гукнув їх, не спробував зупинити, не спитав, куди він її везе.
Дорога до гір була довгою, порожньою і білою. В Остапа було два коні: гнідий жеребець під ним і другий, спокійніший, прив’язаний до сідла. Він допоміг Марті сісти, хоча вона, здається, могла впоратися сама. Вона трималася рівно й мовчала. Вітер раз у раз забирався під край мішковини, але вона не просила ні зупинки, ні води, ні жалю. Сніг на рівнині лежав неглибоко, та що вище підіймалася стежка, то важчим ставав крок коней. Містечко з його сміхом і брудною площею невдовзі розчинилося за спиною, як лихий сон, який не хочеться згадувати вранці.
Минуло кілька годин, перш ніж Остап заговорив.
— Можеш зняти мішок. Тут на тебе ніхто не витріщається.
Вона довго не відповідала. Потім підняла зв’язані руки, послабила мотузку біля горла й трохи припідняла край мішковини, щоб бачити дорогу. Обличчя залишилося прихованим. Остап помітив це, але промовчав. Він звик до того, що поранені звірі не одразу дають наблизитися, а люди після приниження бувають ще обережнішими. Якщо людина так тримається за свою темряву, значить, світло поки що завдає їй болю.
До його хатини вони дісталися вже в сутінках. Вона стояла під стіною чорних сосен, неподалік від струмка, скутих кригою. З димаря тягнувся тонкий дим. Житло було простим: міцні колоди, низький дах, кам’яне вогнище, стіл, полиці, горище під спальне місце. Але збудовано все було надійно, без зайвої краси й без обману.
Остап розчинив двері, впустив її всередину й зачинив за собою холод.
— Тепер зніми, — сказав він.
Марта зупинилася посеред кімнати. Вогонь кидав на мішковину руді відблиски. Вона стояла нерухомо так довго, що навіть поліна у вогнищі встигли осісти з сухим тріском.
— Я не закричу, — додав Остап. — І назад тебе не повезу.
Тоді вона повільно підняла руки й стягнула мішок через голову.
Остап очікував опіків, потворних рубців, слідів хвороби — всього, чим натовп міг виправдати свою жорстокість. Але перед ним стояла жінка з тонкими, строгими рисами, блідою шкірою й темним волоссям, що розсипалося по плечах. Її краса не була м’якою й святковою; у ній було щось гостре, вперте, майже горде. Найбільше вражали очі: одне зелене, ясне, як трава після дощу, друге сіре, важке, наче перед бурею. Через щоку тягнувся довгий тонкий шрам. Не випадковий поріз, не слід падіння — мітка, залишена навмисною рукою. Остапові стало ясно це раніше, ніж розум устиг дібрати слова: такого шраму не дістають через необережність, його наносять, коли хочуть не вбити, а змусити пам’ятати…
