Кухня була тиха. Чайник, що вистигав, ледь чутно потріскував. «Тому я приїхав у середу, — сказав Богдан. — Не у вихідні, коли зручно, а в звичайний день, коли Данило вдома».
Марина подивилася на нього. «Іди до сина».
Він підвівся, взяв горнятко з чаєм і, тільки дійшовши до дверей, ніби згадав, що сам дістав його в домі, який уже давно не був його домом. Трохи обернувся, наче хотів поставити горнятко назад або щось сказати. Марина не дала йому приводу ні для того, ні для іншого.
«Іди», — повторила Марина.
Він пройшов коридором і постукав у Данилову кімнату. «Заходь», — долинуло звідти. Двері відчинилися й знову зачинилися.
Марина лишилася на кухні. Налила собі чаю, який уже трохи вистиг. Взяла книжку, не ту, що читала останнім часом, іншу, яка лежала на підвіконні й давно чекала своєї черги.
Відкрила на першій сторінці. Із Данилової кімнати не долинало нічого. Ні голосів, ні суперечки.
Просто тиша, у якій щось відбувається. Марина читала. Богдан пробув близько двох годин.
Коли вийшов, Марина вже допивала чай і дочитувала другий розділ. Він з’явився у дверях кухні з якимось іншим обличчям. Не розслабленим, не задоволеним, а просто трохи живішим, чи що.
Наче щось усередині, що довго стояло на місці, нарешті зрушило. «Він показав мені комікс, — сказав Богдан, — про північного інженера. Я знаю цього персонажа».
«Там нові сторінки. Я не знав, що Данило так уміє». «Ти багато чого не знав».
Він прийняв це без образи. «Так». Трохи помовчав. «Ми домовилися, що в суботу я приїду і ми поїдемо на дачу. Подивимося, що там». Данило раніше ніколи не був на дідовій дачі. За заповітом ділянка в дачному селищі мала перейти Марині.
Вона ще не встигла як слід подумати, що з цим робити. «Добре», — сказала вона.
«Ти поїдеш?» «Ні». «Чому?» «Бо вам треба поїхати вдвох». Богдан помовчав.
«Ти навмисне даєш нам простір». «Я даю вам те, що вам потрібно. Це не те саме, що потрібно мені».
Він дивився на неї довго, уважно, як дивляться на те, що бачили багато років і раптом побачили по-справжньому. «Марин, — сказав він, — я хочу тебе дещо спитати. Ти можеш не відповідати». «Питай». «Ти пробачила мене?» Вона відклала книжку.
«Ні, — сказала вона спокійно, — не пробачила. Прощення — це не те, що я роздаю на прохання. Це те, що або стається, або ні. У мене поки не сталося». Він кивнув, без образи, без заперечень. Чесно.
«Я стараюся». «Я знаю». Він узявся за спинку стільця, не сідаючи, просто тримаючись.
«Марин, я не прошу тебе повернутися. Я розумію, що це не та розмова і не той час. Я просто хочу, щоб ти знала. Я не зникну знову. Цього разу не зникну». Вона дивилася на нього.
«Чому я маю тобі вірити?» «Не маєш». Він випростався. «Я просто робитиму, а ти дивися».
Це була, мабуть, найдоросліша річ, яку Марина чула від нього за весь час, що знала його. Не обіцянка, не клятва. Просто «робитиму, а ти дивися».
Вона нічого не відповіла. Він надягнув куртку, попрощався й пішов. Субота видалася ясною — це був перший по-справжньому літній день після довгих дощів.
Небо було таким синім і високим, яким воно буває тільки в липні, коли нарешті встановлюється спека. І навіть повітря здається іншим, щільним, із запахом нагрітої землі й десь далеко скошеної трави. Богдан заїхав по Данила о десятій ранку.
Марина бачила з вікна, як вони йдуть до машини. Батько й син. Майже одного зросту, з однаковою ходою, трохи врозвалку, носки трохи нарізно.
Данило ніс рюкзак і щось говорив. Богдан слухав, схиливши голову. Вони поїхали…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
