Марина лишилася вдома сама. Вперше за багато тижнів по-справжньому сама. Без діда в сусідній кімнаті, без Данила у вітальні.
Квартира була тиха, але не порожня. Просто тиха. Як буває тихо, коли все на своєму місці.
Вона прибралася. Повільно, без поспіху. Протерла полиці, вимила вікно на кухні, яке давно збиралася вимити.
Потім зварила каву, вийшла на балкон і стояла там, тримаючи горнятко обома руками. Зовсім як Михайло Степанович тримав чай уранці. Вона впіймала себе на цьому й усміхнулася.
Подзвонила Лариса. «Марин, як ти?» «Добре. Вдома сама, прибираю». «Данило з батьком?» «Поїхали на дідову дачу».
«О!» Пауза. «Це добре?» «Ще не знаю. Напевно, так».
«А Богдан, він як після заповіту?» «Тримається. Читав листа від батька. Щось, здається, зрушилося».
«Ти йому віриш?» Марина подумала. «Я спостерігаю», — сказала вона. Михайло Степанович казав, що в будівництві головне не написане в проєкті, а те, як роботу виконують на ділі. Усе перевіряється часом і навантаженням.
Лариса засміялася. «Ти вже говориш, як він».
«Трохи, мабуть». Марина подивилася на сусідні дахи, на синє небо над ними. «Ларочко, він хороша була людина».
«Була, — погодилася Лариса тихо. — Такі — рідкість». «Так».
Вони ще трохи поговорили. Ні про що особливе, просто так. Як говорять давні подруги, яким не потрібен привід.
Потім Марина попрощалася, прибрала телефон у кишеню й іще трохи постояла на балконі. Думала про те, що змінилося за ці три місяці. Багато чого.
Не все, але багато. Померла людина, яку вона любила. Не як свекра, не як родича, а просто як хорошу людину, яких мало.
Її син, який ще місяць тому здавався хлопчиком з альбомом, став кимось іншим. Поки не дорослим, але вже таким, що став на цей шлях. Її колишній чоловік, якого вона давно вважала завершеною історією, раптом виявився історією незавершеною.
Що з цим робити, вона поки не знала. І вона сама. Що змінилося в ній самій? Марина думала про це, стоячи з горнятком на балконі під липневим небом.
І розуміла, що не може сформулювати точно. Просто щось стало твердішим. Не жорсткішим, саме твердішим.
Як міцна деревина, яка не ламається, а гнеться, а потім випрямляється. Данило повернувся о шостій вечора.
Сам. Богдан довіз його до під’їзду й поїхав. Данило зайшов у квартиру з рюкзаком, з прилиплою до щоки травинкою й із таким виразом обличчя, який буває в людей, що добре провели день і трохи від цього втомилися.
«Як дача?» — спитала Марина. «Запущена, звісно. Трава по коліна».
Він пройшов на кухню, відчинив холодильник. «Але будиночок стоїть, міцний. Там дід усе сам лагодив. Я оглянув, усюди його руки видно». «Що значить видно?» «Ну, всюди саморобне, але правильно зроблене. Полиці рівні, двері не риплять, віконниці добре зачиняються. Як за підручником». Він налив собі соку. «Ми з татом трохи прибрали. Траву не косили, там коса потрібна, а в нас не було. Але сміття зібрали, вікна відчинили, провітрили». «Ти задоволений, що з’їздили?» Данило помовчав.
Не тому, що не знав відповіді, а тому, що приміряв слова. «Так», — сказав він. «Мам, тато розповідав про діда, про те, яким він був, коли тато був малий. Цікаво. Я діда знав одним, а виявляється, він ще інший був. Молодший, суворіший, менше говорив».
Він поставив склянку. «Тато каже, що дід йому якось сказав: чоловік має залишити по собі дім, дерево і сина. Як приказка така стара».
«Я чула щось подібне». «Дід усе це зробив: збудував дім, ну, тобто квартиру і дачу. Посадив яблуню — тато мені показав, вона вже стара й велика. І виростив сина».
Данило ледь усміхнувся. «Тато каже, що із сином вийшло найгірше». «Тато так сказав?» «Так, сам, без підказки».
Марина дивилася на сина. «Що ти відповів?» «Сказав, що ще не вечір». Вона засміялася.
Тихо, але по-справжньому. «Звідки ти такий?» «Від тебе», — відповів Данило й пішов до своєї кімнати. Минув серпень, за ним вересень.
Данило повернувся до школи, останній рік. Марина взяла додаткове навантаження на роботі, бо тепер можна було. Михайла Степановича не треба було годувати в обід, уночі не треба було вставати.
У трикімнатній квартирі все лишалося майже як раніше. Данило їздив туди раз на тиждень, у неділю. Марина іноді питала: «Що ти там робиш?» Він відповідав: «Малюю».
Якось показав цілу серію нових робіт, які явно робилися в тій квартирі. Там були вікна з південним світлом, були віддзеркалення в старих дзеркалах, був кут кімнати з інженерними кресленнями на стіні. Михайло Степанович ніколи їх не прибирав, і Данило теж не став.
Богдан приїздив. Не щотижня, через один, іноді через два. Без дзвінка не приходив, завжди попереджав.
Привозив щось незначне: то книжку, яку згадував Данило, то інструменти для дачі. Сказав, що хоче в жовтні з’їздити туди й покосити траву до настання зими. Данило відповів: «Поїдемо разом».
З Мариною Богдан майже не говорив про особисте. Вітався, іноді пив чай на кухні, якщо вона пропонувала. Один раз допоміг пересунути важкий стелаж у вітальні, який вона давно збиралася переставити.
Зробив мовчки, поставив, куди вона показала, і пішов. Це було правильно. Це було саме те, що він обіцяв.
Не пояснювати, не просити, просто робити. Вона спостерігала. Прощення в неї ще не було.
Але щось інше з’явилося. Щось, у чого немає точного слова. Не довіра.
Ще не довіра. Швидше, намір подивитися, що буде далі. Жовтневий день, коли вони втрьох поїхали на дачу, почався рано, о пів на восьму, бо їхати було понад годину, і Богдан хотів устигнути до темряви…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
