Марина сама не знала, чому погодилася їхати. У п’ятницю ввечері Данило спитав: «Мам, поїдеш із нами в суботу?» Вона не знайшла причини відмовитися. А може, й не шукала.
Машина в Богдана була та сама, срібляста «Тойота». Данило сів спереду, Марина ззаду. Їхали майже мовчки.
Не тому, що було ніяково, а просто говорити особливо не було про що. За вікном плив жовтень. Жовтий, рудий, місцями вже голий.
Усе це летіло повз скло, і окремі дерева зливалися в довгу кольорову смугу. Дачне селище зустріло їх тишею й запахом прілого листя. Більшість будинків уже зачинили на зиму.
Сезон скінчився. Лише де-не-де диміли труби. Хтось доробляв останнє, хтось просто не хотів прощатися з літом.
Дача була такою, як Данило описував. Будиночок міцний, трава справді висока, серпень і вересень видалися дощовими, встигла відрости. Яблуня стояла біля паркану, майже без листя, але з кількома запізнілими яблуками на гілках, дрібними, темно-червоними.
Данило одразу пішов до яблуні, торкнувся одного яблука, спробував відкусити просто з гілки. «Кислі», — повідомив він. «Антонівка, мабуть», — сказав Богдан, дістаючи з багажника косу.
«Вони й мають бути кислі. Дід із них варення варив». «Ти вмієш варити варення?» — спитала Марина.
Богдан на секунду розгубився. «Ні». «Я теж ні».
Вона подивилася на яблуню. «Шкода». «Можна навчитися», — сказав Данило з яблуком у зубах.
«В інтернеті все є». Богдан засміявся. Несподівано, вільно, так, як давно не сміявся при Марині.
Вони працювали кілька годин, майже до заходу сонця. Богдан косив, спочатку незграбно, але невдовзі призвичаївся. Данило граблями згрібав скошену траву в купу.
Марина розібрала невеликий сарай біля паркану. Там назбиралося мотлоху, який ніхто не чіпав, мабуть, років десять. Старі відра, ящики, зламані інструменти.
Частину мотлоху Марина викинула, а те, що ще могло стати в пригоді, акуратно склала. Наприкінці роботи Данило приніс із машини старий дідусів термос.
Марина розлила чай. Він уже вистиг, але після роботи все одно був доречний. Вони втрьох сіли на ґанок.
Богдан, Данило, Марина. В ряд, як сідають люди, яким немає потреби дивитися одне на одного, бо дивляться в один бік. Перед ними була ділянка, вже охайна, скошена, з купами листя біля паркану.
Яблуня. Небо над деревами, жовтневе, трохи рожевувате на заході, де сідало сонце. «Дід би схвалив», — сказав Данило.
«Думаєш?» — спитав Богдан. Дід завжди казав: головне, щоб усе було в порядку. Не обов’язково красиво чи багато — просто в порядку.
Богдан дивився на ділянку. «Так, це він казав». Помовчали.
«Тату, — сказав Данило. — М?» «Ти вмієш щось лагодити по господарству?» «Трохи. Можу полагодити кран, розібратися з простою проводкою. Дід намагався мене вчити, але я погано слухав». «Я теж спочатку погано слухав», — зізнався Данило.
«Потім почав». Він подивився на батька. «Можемо наступного разу приїхати й щось полагодити разом? Тут сходинка на ґанку хитається».
«Можемо, — сказав Богдан. — Просто можемо. Не „звісно“, не „обов’язково“. Просто можемо». Тиха, спокійна згода без зайвих прикрас. Марина тримала в руках холодний термос і думала про те, що Михайло Степанович написав у листі синові.
«Скористайся цим». Ось воно, те саме «цим»: ґанок, яблуня, хитка сходинка, жовтневе небо і хлопець поруч, який іще не виріс.
Користуйся, поки є. Листопад приніс перший сніг. Ранній, до якого ніхто не був готовий…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
