Марина дивилася йому вслід, як він іде, трохи сутулячись, без парасолі, і дощ мочить йому плечі, а він, здається, цього не помічає. Потім вона дістала парасолю, розкрила й пішла до автобусної зупинки. Думала про Михайла Степановича, про те, що він усе розрахував, як інженер.
Навантаження, опори, запас міцності. Михайло Степанович залишив їм не просто майно, а кожному своє завдання: Данилові — дім, Марині — можливість, Богданові — лист. Тепер тільки від них залежало, що вони з усім цим зроблять.
Автобус прийшов за три хвилини. Марина зайшла, знайшла місце біля вікна, прихилилася чолом до скла. За вікном пливло мокре місто, знайоме, звичайне, трохи розмите дощем.
Як креслення, у якому поки видно лише опори. А що на них стоятиме, ще належить збудувати. Данило дізнався про заповіт того ж вечора.
Марина не збиралася нічого приховувати. Це було б дивно й неправильно: Данило вже не був маленькою дитиною, яку оберігають від складнощів, і саме йому за заповітом мала перейти трикімнатна квартира. Про це варто було сказати прямо. Вони сиділи на кухні після вечері.
За вікном дощ іще йшов, уже слабше, упівсили, як людина, яка втомилася, але ще не вирішила зупинитися. Марина розповіла коротко — нотаріус, заповіт, що кому. Данило слухав, не перебиваючи.
«Квартира мені?» — перепитав він, коли вона замовкла.
«Тобі. До вісімнадцяти років я керуватиму нею, а потім вона повністю перейде до тебе».
«А тато?»
«Йому нічого».
Данило дивився в стіл, обдумуючи почуте, і Марина не квапила його. Нарешті він спитав: «Дід зробив це навмисно?»
«Думаю, так».
«Чому?»
Марина дібрала слова. «Він був інженером і все життя думав про те, які конструкції стоять і витримують навантаження, а які — ні. Напевно, вирішив, що саме таке рішення виявиться найнадійнішим».
Данило знову помовчав. «Татові образливо?»
«Найімовірніше. Але він цього не показав».
«Він буде оскаржувати?»
«Ні. Сам так сказав».
Син підвів погляд. «Неочікувано».
«Для мене теж».
Данило встав, підійшов до вікна й якийсь час дивився на дощ. «Мам, я не хочу дідову квартиру».
«У якому сенсі?»
«Не хочу нічого з нею робити зараз. Там дідові речі, креслення — все його. Якщо ми здамо чи продамо квартиру, це буде так, ніби ми його зітремо».
«Що ти пропонуєш?»
«Нехай поки стоїть. Ми ж зараз не потребуємо грошей?» Він не просив дозволу, а лише уточнював факт.
«Ні, не потребуємо».
«Тоді нехай стоїть. Я буду іноді туди приходити й, мабуть, малювати. Там добре. Ми якось їздили туди з дідом. Вікна виходять на південь, світла багато. А колись потім вирішимо. Не кваплячись».
Марина дивилася на шістнадцятирічного сина, який сприймав квартиру не як майно, а як місце, наповнене пам’яттю, і не хотів поспішати перетворювати її на гроші. Вона знову здивувалася тому, яким дорослим він ставав.
«Добре, — сказала вона. — Нехай стоїть».
Богдан прийшов наступної середи.
Не у вихідні, а в середу після роботи о пів на сьому. Подзвонив у домофон, назвав своє ім’я. Марина натиснула кнопку й пішла на кухню.
Двері можна було відчинити й так. Він увійшов. Зняв взуття, повісив куртку.
Зазирнув на кухню. «Привіт». «Привіт».
«Вечеряв?»
«Ні, але я не по це. Данило у своїй кімнаті?»
«Так».
Він пом’явся. «Марин, можна спочатку поговорити з тобою?»
«П’ять хвилин». Вона кивнула.
Він сів за кухонний стіл, туди, де завжди сидів, коли вони були одружені. Рух звичний, несвідомий. Марина поставила чайник.
«Я прочитав татовий лист», — сказав Богдан.
«І?»
Він довго мовчав, м’яв пальцями кутик скатертини. Марина пам’ятала цю звичку ще з перших років їхнього шлюбу. «Він написав, що любить мене. Ще раз, уже в листі». Голос Богдана був рівний, надто рівний. Так говорять, коли тримають себе в руках із усіх сил. «І написав, що не ображається, що розуміє, чому я не міг приїжджати: у кожного своя міра страху. І це не робить людину поганою, а просто робить її людиною».
Марина мовчала.
«Ще він написав, що залишив квартиру Данилові, бо Данило — це я в кращій версії. Його слова: „Ти — у кращій версії“».
Чайник тихо загув.
«Це жорстоко, — сказав Богдан, і в його голосі не було злості, тільки щось беззахисне. — Або не жорстоко. Я не розумію. Це правда?»
«Що саме?»
«Що Данило — це я в кращій версії».
Марина розлила окріп по горнятках і поставила одне перед ним. Потім сказала: «Данило — це Данило. Зовні він схожий на тебе. Такий самий упертий, коли чогось хоче, і вміє бути привабливим, коли вирішить. Але він ріс без тебе поруч і тому навчився того, чого не навчився ти. Не кращий і не гірший — інший».
«Ти захищаєш мене?»
«Ні. Я кажу точно».
Богдан подивився в горнятко, потім підвів погляд. «Наприкінці листа тато написав іще дещо».
Він написав: «Не повторюй своїх помилок із сином. Ти ще можеш бути поруч, поки він не виріс. Скористайся цим»…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
