Богдан сидів зовсім нерухомо. Марина дивилася на нотаріуса, бо не знала, куди ще дивитися. «Богдане Михайловичу, — промовила Ірина Миколаївна, — ви є спадкоємцем першої черги за законом, однак за наявності заповіту він має пріоритет над спадкуванням за законом. Підстав для визнання заповіту недійсним немає. Заповідач був дієздатний, діяв добровільно. Обов’язкова частка вам не належить, оскільки ви не є непрацездатним утриманцем».
«Я зрозумів», — сказав Богдан. Голос у нього був рівний, зовсім рівний. «Чи є у вас запитання?» «Ні».
«У вас, Марино Олегівно?» «Ні, — сказала Марина. — Дякую». «Тоді я підготую документи. Остаточно оформити спадщину можна буде після спливу встановленого законом строку. Прошу залишити контактні дані». Вони заповнили необхідні папери.
Підвелися. Нотаріус потиснула руки обом. Однаково, без тіні різниці.
І провела до дверей. Надворі йшов дощ. Не такий сильний, як учора.
Просто мрячив. Дрібно й діловито. Марина стояла під козирком під’їзду й дивилася на дощ.
Богдан вийшов слідом. Став поруч. Довго мовчали.
«Він не залишив мені нічого», — промовив Богдан нарешті. Не з образою — з якимось дивним подивом, ніби тільки тепер до кінця усвідомив.
«Так». «Ти знала?» «Я знала, що він ходив до нотаріуса. Що саме — ні».
Богдан дивився на дощ. «Я міг би оскаржити. Юридично — ні, нотаріус усе правильно сказала, але я міг би спробувати».
«Міг би», — погодилася Марина.
«Не буду».
«Я знаю».
«Звідки?» Вона подумала. «Бо ти все-таки поговорив із ним, і він тобі сказав: „Люблю тебе“. Людина, якій сказали таке, не йде оскаржувати заповіт».
Богдан довго мовчав. Потім, несподівано для неї й, здається, для самого себе, сказав: «Він написав мені листа. Конверт у теці був. Я ще не відкривав». «Відкрий удома».
«Боюся». «Я знаю». Вона сказала це так само, як тоді телефоном, уночі.
«Усе одно відкрий». Дощ мрячив. Тротуаром бігли маленькі струмочки.
Перехожі йшли швидко, тримаючи парасолі. «Марин, — сказав Богдан раптом, — я хочу тебе дещо спитати. Відповіси чесно?» «Відповім». «Ти рада, що він залишив майно тобі й Данилові?» Вона замислилася по-справжньому, не на одну секунду.
Не секунду, а кілька. «Я не рада і не засмучена, — сказала вона нарешті. — Я вдячна. Не за майно. За те, що він у такий спосіб сказав мені: „Я бачив, що ти робила. І це мало значення“. Ось це важливо». Богдан дивився на неї.
«Ти дивна», — сказав він тихо. «Може бути». «Я маю на увазі — по-доброму дивна. Більшість людей на твоєму місці зраділи б грошам і квартирі». «Я не більшість». «Я знаю», — всміхнувся він.
«Не гірко, а якось складніше. Я завжди знав, просто не цінував». Вона нічого не відповіла.
Це був той випадок, коли мовчання — найкраща відповідь. «Гаразд», — сказав Богдан. «Піду».
Він ступив під дощ, потім обернувся. «Марин». «Що?» «Як Данило? Він як це переживає?» «Тримається, малює».
Богдан кивнув. «Можна я приїду наступного тижня? До нього. Не у справі, просто так».
Марина подивилася на нього. «Можна», — сказала вона. Він кивнув і пішов під дощем до машини…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
