Чоловік провів Марину у відрядження, але провідниця наполягла, щоб вона сіла в інший вагон

— Як ви почуваєтеся?

— Нормально. Я вам вдячна.

— Нема за що, — відповіла Людмила Романівна й після короткого мовчання продовжила: — Залишу вам телефон. Раптом знадобиться свідок. Я бачила, як вас проводжали, і, якщо буде потрібно, готова письмово розповісти про це.

Марина уважно подивилася на неї.

— Ви ж розумієте, що через це у вас можуть бути неприємності?

— Розумію. І що з того?

З кишені куртки з’явився складений папірець. Провідниця віддала його Марині й попрямувала до виходу, більше не озираючись. У натовпі йшла немолода жінка із сумкою — така сама, як решта. Марина дивилася їй услід і згадувала вечір від’їзду. Ні зобов’язань перед незнайомою пасажиркою, ні вигоди в Людмили Романівни не було. І все ж вона втрутилася, бо пройти повз не змогла.

Сховавши номер у кишеню, Марина зателефонувала Дар’ї. Для зустрічі вибрали кафе біля адвокатського бюро, де та працювала: маленьке, без претензій, із дерев’яними столиками й доброю кавою.

Дар’я Євгенівна Гончар мало змінилася. Марина впізнала і коротко підстрижене темне волосся, і тонку оправу окулярів, і звичку говорити ясно, не марнуючи слів. Біля очей з’явилися нові зморшки, у поставі відчувалася якась спокійна втома — так буває в людей, які роками переймаються чужими бідами.

— Я подивилася знімки, — почала Дар’я без довгих привітань. — Це справді генеральна довіреність. Скажімо, людина надовго їде за кордон і доручає іншій розпоряджатися всім своїм майном. Для цього такий документ і оформлюють. Продати квартиру за ним теж можна. Але зараз подивися ось на що.

Вона відкрила ноутбук і розвернула його до Марини.

— Довіреність видана п’ять місяців тому. Зістав цю дату із записом тут.

На екрані був витяг із реєстру нерухомості. Звідки він узявся, Марина зрозуміла не одразу. Потім припустила: мабуть, Дар’я ще вночі зробила запит через інтернет з її дозволу.

— Три тижні тому внесли запис про договір продажу твоєї квартири, — рівно сказала Дар’я. — Продавець — Лісовська Марина Сергіївна, від її імені діє представник, Лісовська Раїса Григорівна. Покупець — товариство з обмеженою відповідальністю «Теплобуд». До кінця угоду не довели: реєстрацію права власності призупинили.

Марина читала без труднощів. Кожне окреме слово було зрозуміле, але поєднати їх у те, що відбувається з нею самою, ніяк не вдавалося.

— Чому її зупинили?

— Твоя електронна заява встигла надійти. Якщо власник заборонив реєстрацію без своєї особистої участі й заборону внесено до реєстру, реєстраційна служба зобов’язана зупинити угоду. Це передбачено законом про реєстрацію нерухомості. У тебе залишалося кілька годин. Поїхала б у сьомому вагоні, лягла б спати — найімовірніше, до ранку право вже зареєстрували б за покупцем.

Марина відсунула каву.

— Отже, вони її продали.

— Спробували. Підписи під договором стоять, гроші, ймовірно, теж передані. Але покупець ще не став власником: реєстрацію заблоковано. Зараз це найважливіше. Поки перехід права не відбувся, продаж можна оскаржити.

— Можна…

— Треба, — виправила Дар’я. — І відкладати не можна.

Два наступні дні семінар займав лише ранкову частину Марининого життя. Вона приходила, відмічалася, іноді залишалася на лекції. Про цифрові архіви та бази даних слухала краєм вуха: половина думок була зайнята квартирою. Потім ішла до Дар’ї, відповідала на запитання, підписувала підготовлені папери.

До суду Дар’я подала позов про визнання продажу недійсним: угоду було укладено під впливом обману. Водночас до поліції пішла заява про шахрайство у великому розмірі. На думку Дар’ї, обман почався вже з довіреності. Павло пояснив Марині, що документ потрібен для переоформлення паркувального місця, а підписала вона повноваження на продаж квартири.

Марина спитала, навіщо знадобилася кримінальна справа.

— Сімейною сваркою це не назвеш, — пояснила Дар’я. — Покупцем виступає компанія, «Теплобуд». Треба з’ясувати, хто за нею стоїть. Можливо, схема організована й твоя квартира в них не перша.

— Ти вважаєш, вони вже так робили?

— До висновків іще далеко. Поки що я з’ясовую факти.

Олені Андріївні Марина зателефонувала сама. Попередила, що все виявилося серйозним, і попросила нікому не розповідати про похід до квартири й фотографії документів. Кілька секунд сусідка нічого не говорила.

— Павло вже знає, що ти все з’ясувала?

— Ні. Поки нехай так і залишається.