Хвороба й важке лікування змінили її до невпізнання. Вона стала виглядати років на десять старшою. Колись свіжа, рум’яна шкіра набула лячного землистого відтінку й стала тонкою, майже прозорою. Під очима залягли темні кола, обличчя осунулося, щоки запали. Але найстрашнішим для молодої жінки стало те, що після чергових курсів токсичних препаратів у неї повністю випало волосся.
Які вже тут мрії про дітей, коли власне життя трималося на найтоншій нитці. Спочатку Дмитро стійко зносив усі ці страшні зміни, що відбувалися з його колись красивою й життєрадісною дружиною. Але Марина дедалі частіше помічала, як він відводить очі, як намагається не затримувати на ній погляд, як на його обличчі на мить з’являється бридлива тінь, яку він не встигав приховати.
Потім він почав спати окремо. Перебрався до вітальні на старий розкладний диван і пояснив це тим, що Марині потрібен повний спокій, тиша й можливість нормально відпочивати вночі.
Але який спокій? Вона відчайдушно хотіла жити. Хотіла відчувати поруч тепло коханої людини. Хотіла встигнути насититися ніжністю, поки смерть, як їй здавалося, вже стояла за плечем і дихала в потилицю. Вона ж була жива. У ній іще билося серце, якому потрібна була любов.
Лежачи сама в холодному ліжку, Марина чула, як Дмитро дедалі частіше повертається пізно. Іноді він зникав до глибокої ночі, а коли приходив, навіть не зазирав до неї в кімнату. Вранці сухо пояснював, що затримався на роботі, а ввечері не заходив, бо не хотів її будити…
