Та жіночу інтуїцію обдурити важко. Крізь тонкі стіни квартири Марина не раз чула, як він із кимось тихо й ніжно розмовляє телефоном, зачинившись на балконі. На його одязі іноді лишався тонкий запах чужих солодких парфумів, який не могли приховати навіть сигарети.
Десь глибоко всередині вона намагалася переконати себе, що має радіти. Якщо в Дмитра з’явилася інша, значить, після її смерті він не залишиться сам, не збожеволіє в порожній квартирі, не зламається від горя.
Але радіти вона могла тільки в теорії. Насправді безсонними ночами її розривали ревнощі, біль і відчуття жахливої несправедливості.
Чому все це сталося саме з нею? За що? Чому молода жінка, яка нікому не зробила зла, не може просто жити, сміятися, кохати чоловіка й будувати звичайне щастя? Чому не вона, а якась чужа, здорова жінка тепер дарує йому усмішки, ласку й радість? Адже Марина ще тут. Вона ще дихає. Вона ще жива.
Від постійних переживань і стресу краще їй, звісно, не ставало. Хвороба не відступала, не входила в ремісію, а ніби з новою силою захоплювала її змучене тіло. Метастази з’являлися в сусідніх органах, і кожен новий аналіз приносив усе менше надії.
Знову була екстрена госпіталізація. Знову сирена швидкої. Марина ослабла настільки, що вже не могла сама підвестися з лікарняного ліжка навіть для того, щоб дійти до туалету. Лікарі на обходах винувато ховали очі й розводили руками. Пізно. Надто пізно. Медицина більше не могла нічого зробити…
