Вони ховалися за медичними картами й відмовлялися говорити прямо, скільки їй лишилося. Молоденькі медсестри жалісливо перешіптувалися за дверима, поглядаючи на її висохле тіло, оточене трубками й апаратами.
— Та припиніть уже цей цирк! — одного разу не витримала Марина. Її голос зірвався на істеричний крик, що прокотився всім відділенням. — Ви думаєте, мені легше від вашого мовчання й жалю? Я маю право знати, скільки мені лишилося!
До палати швидким кроком увійшов завідувач відділення.
— Ніскільки. Така пряма відповідь вас влаштує? — сухо сказав сивий лікар.
Марина завмерла.
— Що означає — ніскільки? — ледве вимовила вона, відчуваючи, як холонуть пальці.
— Те й означає. Ми більше нічим не можемо вам допомогти. Можливості терапії вичерпано. Ми виписуємо вас додому на паліативний супровід, — рівним професійним голосом промовив лікар, роблячи позначку в карті.
— Тобто додому? Помирати? — тихо спитала Марина. Голос у неї був слабкий, надломлений, майже чужий.
— Називайте це як хочете. У вас уже відмовили майже всі життєво важливі органи. З медичного погляду я взагалі не розумію, як ви досі лишаєтеся при свідомості, — різко відповів лікар і вийшов, залишивши її саму з цим вироком.
У день виписки за нею приїхав Дмитро. Він без особливих зусиль виніс її на руках із клініки. Марина схудла так сильно, що здавалася майже невагомою, мов дитина. Він обережно посадив її на заднє шкіряне сидіння дорогої машини…
