Життя без прикрас— Учора оглядали кросовер Зайцева, у справі про вихлопну трубу. Ліхтар у нього новий, тижня ще не минуло від заміни. Лося на склі немає, тільки клей залишився. Каже, нарешті зібрався поміняти. Цілий рік відкладав, а після пожежі наступного дня зібрався.
— Затримаєте його?
— Сьогодні ні. Потрібно, щоб докази зійшлися. Інакше скаже, що їздив дивитися ділянку, а будинок підпалив хтось інший. Поки мені цього мало.
Через тиждень надійшов висновок щодо термоса. У трав’яному чаї виявили розчинене снодійне — те саме, яке Оксана Іванівна багато років отримувала за рецептом у районній поліклініці. Доза перевищувала разову втричі.
На допиті свекруха трималася бездоганно.
— Ліки мої, цього не заперечую. Вони лежать у ванній, у шафці над умивальником. Але термоса я їй не давала. Вона весь вечір була сама не своя. Напевно, сама взяла і таблетки, і термос, поки ми сиділи за столом. Давно щось від нервів пила, тільки приховувала.
— Хто підтвердить ваші слова?
— Син. І Марина.
— Поки її словам ми можемо протиставити тільки ваші, — сказав Мельник Ірині. — Коли вона віддавала термос, у передпокої ще хтось був?
Ірина заплющила очі. У пам’яті постала свекруха з термосом, її слова: «Я не звір». Вішалка, дзеркало. Біля дверей за спиною хтось застібав пальто — чоловік, який ішов раніше за інших.
— Лісовський, здається, — повільно сказала вона. — Здається, він саме збирався їхати.
Мельник записав прізвище й провів під ним дві риски.
Оксана Іванівна тим часом узялася переконувати тих, хто не займався слідством. Колишнім клієнтам «Савчук авто», сусідам, знайомим із торговельного управління вона повторювала історію, щоразу дедалі доладнішу.
За її словами, Наталія давно приглянула землю біля роздоріжжя: їй потрібен був майданчик під склад біля майбутньої розв’язки. Тому й допомогла розгубленій невістці на дорозі, пригріла, дала роботу, найняла адвоката. А Ірина тепер обмовляє власну сім’ю, аби догодити благодійниці. Безглузда історія виявилася живучою — такі розповіді нерідко переживають значно розумніші.
За тиждень чутка дісталася бази. Степан Петрович зайшов до кабінету Ірини, потупцяв біля дверей, перш ніж заговорити.
— Ви вже пробачте, Ірино Олексіївно. Базікають люди, ніби господиня вас сюди взяла, бо їй ваша земля потрібна. Сам я цьому не вірю. Але вам треба знати.
Ірина кивнула й подякувала йому.
Червоним маркером на карті було обведено кілька ділянок. Ірина одразу впізнала одну: тридцять соток біля роздоріжжя, бабусин паркан і криниця, поворот на путівець. Вона впізнала б це місце із заплющеними очима. Увечері вона принесла Наталії акти щодо гальмівних колодок і побачила на її столі великий аркуш, роздрукований на плотері, — карту території біля майбутньої розв’язки.
Ірина так і стояла над столом. Здавалося, підлога йде з-під ніг. Ніч на дорозі, запрошення на роботу, допомога юриста — тепер усе це могло виявитися пов’язаним із землею. Навіть Михайло, який так вчасно впізнав кросовер… Якщо свекруха казала правду, Іриною знову користувалися.
Наталія ввійшла з кухлем і зупинилася, помітивши, на що дивиться Ірина.
— Запитуй, — спокійно сказала вона.
— Що це за карта?
— Консультант підбирав мені ділянки, коли стало відомо про розв’язку. Хотіла землю під термінал. Він запропонував двадцять варіантів, і твій теж потрапив до списку. Хто власник, я тоді не знала. Порахувала, скільки коштуватиме купівля, зрозуміла, що таких грошей у мене немає, і прибрала карту до шафи. А сьогодні Микола Степанович попросив її дістати. Йому потрібно підтвердити, коли я почала цікавитися цією територією. Якщо твоя свекруха понесе свою байку до суду, у нас буде дата.
Поставивши кухоль, Наталія висунула шухляду столу й дістала договір із консультантом. Документ було укладено ще до їхнього знайомства з Іриною, до ювілею й поїздки старою дорогою.
— Утримувати тебе не стану, — продовжила Наталія. — Вирішиш піти — зрозумію. Навіть зарплату за місяць наперед виплачу. Але цю ділянку я в тебе ніколи не куплю. Якщо сама запропонуєш, однаково відмовлюся. Не хочу, щоб хоч хтось міг сказати, ніби я рятувала тебе на дорозі заради землі.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
коли прочитала ,оповідання.здивувала мене людська підлість.мати єдиного сина і своїми руками відправитийого в тюрму, це просто не вкладається в голові .але є ще 9 дивує що мати своїми руками відправила сина в тюрму .захланність,ненависть до невістки це за межею людяності.