Життя без прикрасУзявши кошторис, Ірина пробігла очима перелік: металочерепиця, пластикові вікна, гіпсокартон, нова облицьована піч. Тепер причина пожежі здавалася їй такою ясною, що аж стало холодно.
— Ось для чого спалили будинок.
Микола Степанович зняв окуляри й уважно подивився на неї.
— Продовжуйте.
— Поки він стояв, експертові вистачило б пів години, щоб спростувати цей ремонт. На даху був шифер, йому років сорок. Вікна бабусині, дерев’яні, розсохлі. Стара піч із тріщиною, я щоосені замазувала її глиною. Шпалери бабуся клеїла ще десятиліття тому. Сам будинок був головним доказом проти позову. А тепер згарище. По ньому ж не встановити, які вікна там стояли.
— Правильно. Ремонт, який згорів, уже не оцінити. Залишилися документи: їхні папери проти наших. А в нас, наскільки я розумію, поки нічого немає.
— Буде.
Того ж вечора Ірина взялася за фотографії в телефоні. Сотні знімків із бабусиного будинку. На останньому дні народження Людмила Михайлівна сиділа за столом, а позаду неї виднілися шпалери в дрібну квіточку й дерев’яна віконна рама з облупленою фарбою.
Знайшлися й осінні фотографії печі. Ірина знімала замазану тріщину, щоб навесні порівняти й перевірити, чи не збільшилася вона. Для покрівельника фотографувала дах: хотіла хоча б підлатати шифер, та так і не встигла. Кожен знімок зберігав дату й місце зйомки. Батько схвалив би таку завбачливість: слід залишався.
Потім вона згадала про проєкт розв’язки. До його затвердження проєктний інститут знімав із повітря територію вздовж траси, а матеріали публікував на порталі громадських обговорень. На пошуки пішла година.
Дрон знімав наприкінці минулого літа — після капітального ремонту, про який заявив Богдан. Але на фотографіях залишався колишній сірий шиферний дах: рудий мох, латка з руберойду біля димаря. Металочерепиці на ньому не було.
Далі Ірина перевірила фірму в реєстрі. «Ремконтур плюс» зареєстрували за пів року до ймовірного ремонту за адресою, де значилися ще сорок сім фірм. Працівників не було, звітності щодо виторгу теж. Зате ім’я генерального директора виявилося знайомим: два роки тому він купив у «Савчук авто» вживаний фургон на виплат. Борг так і не погасив.
Отримавши зібрані матеріали, Коваль довго мовчав.
— Розумієте, що цим цивільний спір не обмежиться? Акти без виконаних робіт — підроблення документів. А подати їх до суду, щоб отримати ваше майно, — замах на шахрайство.
— Розумію. Тільки цього недостатньо. Треба довести, хто підпалив будинок.
Уранці на базі Ірина переглядала подорожні листи. Один рядок привернув її увагу: нічний виїзд до обласного логістичного центру, через роздоріжжя. Вона підвела голову — за вікном стояли вантажівки з емблемами «Гончартранс».
Машини Наталії щоночі проїжджали біля бабусиного будинку. На всіх були реєстратори: минулої осені одного водія звинуватили в аварії, яку спричинив інший, і після цього Наталія обладнала весь автопарк.
У диспетчерську Ірина спустилася майже бігом.
— Ларисо Олегівно, потрібні записи з усіх машин, які проходили роздоріжжя в ніч пожежі, між першою годиною ночі та 03:00.
Повна диспетчерка у в’язаній жилетці підняла брови, але заперечувати не стала. Через дві години Ірина отримала файли з трьох вантажівок.
Перший показував тільки нічну трасу: сніг, темряву, фари зустрічних машин.
На другому, о 01:41, вантажівка обганяла перед роздоріжжям темний кросовер. Той сповільнився, увімкнув поворотник і звернув на путівець, до прихованого деревами бабусиного будинку. У кадр він потрапив лише на дві секунди, але прикмети можна було розгледіти: лось на задньому склі й лівий ліхтар, що світив нерівно крізь мутну смужку скотчу.
Третя вантажівка їхала до міста. О 02:04 з путівця перед нею вилетів той самий кросовер, без світла. Фари засвітилися, лише коли він опинився на асфальті. Позаду, між деревами, уже розросталася руда пляма.
Ірина зупинила запис. Довго дивилася на нерухомий кадр, поки біля дверей не кахикнули.
Обернувшись, вона побачила Наталію. За нею стояв Михайло з рюкзаком: його забрали зі школи й дозволили побути на базі. Він підійшов до екрана й тицьнув пальцем.
— Це він! Із лосем. Тоді на дорозі він повз нас проїхав, не зупинився.
Наталія поклала руку синові на плече й подивилася на Ірину.
— Одразу до Мельника. Тільки все треба зробити правильно: нехай сам вилучає оригінали, з водієм і реєстратором. Щоб потім ніхто не заявив, ніби ми змонтували запис.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
коли прочитала ,оповідання.здивувала мене людська підлість.мати єдиного сина і своїми руками відправитийого в тюрму, це просто не вкладається в голові .але є ще 9 дивує що мати своїми руками відправила сина в тюрму .захланність,ненависть до невістки це за межею людяності.