Життя без прикрасУ порожньому кабінеті вони затрималися надовго. Наталія розповідала, як чоловік помер від серцевого нападу за кермом. Через місяць після похорону партнери з’явилися з паперами: потрібен був її підпис для спрощення управління. Пів року вона ночами розбирала документи, у яких спочатку нічого не розуміла, аж поки таки не розібралася.
Ірина говорила про бабусю, про батьків гараж. Згадала недавню зустріч: як батько тримав її за руку, як силкувався вимовити слово й зумів видушити лише уривок.
— Може, він намагався сказати про Марину, — припустила Наталія.
— Може… А може, йому щось знадобилося.
— Ірино, ти сама в це віриш? — Наталія дивилася їй просто в очі.
Наступного дня Ірина зателефонувала до обласної дорожньої служби. Представившись, пояснила, які відомості їй потрібні: перекриття траси поблизу Росних Полів у ніч після ювілею. Їй пообіцяли надати письмову відповідь.
Через три дні надійшов офіційний бланк. На цій ділянці у вказану ніч не було зареєстровано ані перекриттів, ані обмежень руху, ані пригод із вантажними машинами.
Ірина віднесла відповідь Мельнику. Він прочитав її, повернувся до початку й прочитав ще раз. Потім вийняв із папки вже отриману на запит деталізацію дзвінків.
— Сестра зателефонувала вам, — повільно сказав він. — Дві хвилини одинадцять секунд. Інших розмов між вами тієї ночі не було: ані вашого дзвінка їй, ані її дзвінка вам. — Слідчий підвів очі. — Ірино Олексіївно, вона дала неправдиві свідчення. Сімейною сваркою це вже не назвеш.
Тієї ночі Ірина вперше заснула спокійно. Здавалося, найгірше вже позаду, слідство доведе справу до кінця, а правда потроху проступає назовні, наче іржа з-під свіжої фарби.
О пів на третю її розбудив телефон. Незнайомий номер; вона не одразу відповіла, спросоння ще не розуміючи, де перебуває.
— Ірино, це Валентина, бабусина сусідка з розвилки. — Голос зривався. — Іринко, швидше приїжджай! Хата горить, уся! Пожежники приїхали, а вона все горить!
Через двадцять хвилин по Ірину приїхала Наталія. Жодного запитання; телефоном сказала тільки:
— Спускайся, я внизу.
Вона кинула телефон на сидіння.
Коли вони дісталися розвилки, східний край неба тільки починав сіріти. Пожежники згортали рукави. Над почорнілими стінами більше не було даху — він провалився. Посеред згарища, наче обеліск, стирчав димар. На подвір’ї текли брудні струмки: сніг навколо хати почорнів і розтанув.
Біля хвіртки Ірина зупинилася надовго. Шість років вона приїжджала сюди через день. Бабуся вчила її солити грузді, казала, що впертість у родині Бондарів передається у спадок, як колір очей. На підвіконні, мабуть, досі стояла герань.
Підвіконня більше не було.
— Не реви, — неголосно сказала Наталія, ставши поруч. — Потім. Зараз треба дивитися й запам’ятовувати.
Ірина й не плакала. Вона дивилася.
До них підійшов кремезний дізнавач пожежної служби в закіптюженій куртці.
— Ви господиня? Страхували будинок?
— Ні.
— А електрика залишалася підключеною?
— З осені вимкнена. Закривала на зиму, сама опустила рубильник.
Він кивнув, наче саме такої відповіді й очікував.
— Тоді відразу скажу: на несправну проводку розраховувати не варто. Тут два осередки займання, біля входу й у дальній кімнаті. Горючу рідину лили, запах такий, що й принюхуватися не потрібно. Будинок підпалили.
Маленька сухенька Валентина, закутана в пухову хустку, вхопилася за рукав Ірини.
— Ночами ж я не сплю, тиск, — зашепотіла вона. — Годині о другій почула машину. До вас звернула, світлом фар по моєму вікну пройшлася. Хвилин двадцять постояла й поїхала. Я зраділа: думала, ти приїхала. А потім дивлюся — світло. Інше світло, Іринко. Руде.
— Яка машина була, ви розгледіли?
— У такій темряві хіба розгледиш? Велика, темна. На таких зараз усі їздять.
Через чотири дні Ірині принесли судову повістку. Заява Богдана про розлучення здивувати її не могла. Але до неї додавався позов про поділ майна, який вона прочитала тричі, перш ніж повірила: чоловік вимагав визнати бабусин будинок разом із ділянкою спільною власністю подружжя й віддати йому половину.
У кабінеті Миколи Степановича копії лягли на стіл. Юрист постукав по першій сторінці пальцем.
— Спритно вигадав. Спадщина належить тому з подружжя, хто її отримав, це особисте майно, ділити його не можна. Але за Сімейним кодексом, якщо під час шлюбу вклали спільні гроші й завдяки цим вкладенням вартість істотно зросла, суд може визнати майно спільним.
— Ми туди ні копійки не вклали. Я тільки піч топила та лампочки міняла.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
коли прочитала ,оповідання.здивувала мене людська підлість.мати єдиного сина і своїми руками відправитийого в тюрму, це просто не вкладається в голові .але є ще 9 дивує що мати своїми руками відправила сина в тюрму .захланність,ненависть до невістки це за межею людяності.