Життя без прикрасМарина далі всміхалася, хоча усмішка застигла на її обличчі.
На кухні Юлія Григорівна залишилася сидіти за столом. Ані обіймів, ані спроби підвестися назустріч доньці: вона мовчки дивилася в чашку.
— Мамо, що з тобою? — тихо запитала Ірина.
— Марина сказала, ти вирішила продати бабусину землю. — Мати не підвела очей. — Гроші забрати собі, а нас із батьком відправити в будинок для літніх людей. Через це ви з Богдасиком і посварилися.
— Я саме відмовилася її продавати. Продати хотів Богдасик, не я.
— Кого слухати, я вже не знаю. Марина тут щодня, поруч із нами. Ти приїжджала раз на місяць.
Ірина могла б пояснити, чим були зайняті решта днів: через день вона їздила до бабусі, яку Марина роками не провідувала. Але пояснювати не стала. Мати чула зараз лише те, що їй день у день повторювали.
Біля вікна, у своєму кріслі, сидів батько. Інсульт майже позбавив руху праву половину тіла, замість мови залишив кілька глухих звуків. Тільки погляд Олексія Васильовича не змінився — такий самий ясний, як раніше.
Ірина стала перед ним навколішки. Лівою рукою він відшукав її долоню й стиснув так, що стало боляче. Губи ворушилися, намагаючись скласти слово.
— Ма… Ма…
— Тату, тобі щось потрібно?
Батько замотав головою. Він знову стиснув її руку, не відриваючи погляду від її очей.
— Не муч його, йому не можна хвилюватися, — сказала Марина, що з’явилася у дверях кухні. — Тату, давай пігулочку приймемо й поспимо.
Олексій Васильович розтиснув пальці й відвернувся до вікна.
Ночувати в батьків Ірина того вечора не залишилася. Ще одне таксі відвезло її до міста, де біля вокзалу знайшовся недорогий готель. Там вона винайняла кімнату.
— Ти де? Я до твоїх заїжджала, мені сказали, що ти поїхала, — без жодного вступу запитала вранці телефоном Наталія.
Ірина розповіла про зустріч у батьків і про готель. Наталія якийсь час мовчала.
— Отже, слухай, — продовжила Наталія. — Технічний директор звільнився три місяці тому, і на базі в мене безлад. Механіки самі собі господарі, постачальники везуть що заманеться, щотижня простої. Потрібен інженер, який знає машини краще, ніж свої п’ять пальців. Зарплата буде нормальна, офіційна. У понеділок виходь.
— Наталіє, ми лише тиждень знайомі. Ти ж пропонуєш це з жалю.
— Я не благодійниця, — відрубала та. — Твої тендерні розрахунки я бачила. Інженера шукаю, а не подругу, хоча можна бути і тим, і іншим. У понеділок о восьмій ранку приїжджай на базу, на Ремісничу. Перепустку залишать на прохідній.
Механіки зустріли Ірину, перезираючись. Жінка, взята з вулиці; до того ж розповідали, що Наталія десь на дорозі її підібрала. Похмурий старший механік Степан Петрович глянув важким поглядом і відразу заявив:
— Учити мене жити тут ніхто не буде.
Сперечатися Ірина не стала. За три дні вона мовчки обійшла бокси, переглянула ремонтні журнали й накладні, вивчила склад. На четвертий день її зацікавила нова вантажівка: після рейсу водій поскаржився на вібрацію. Ірина попросила зняти з неї гальмівні колодки.
— Їх же щойно поставили, нові! — пробурчав Степан Петрович.
— Тим паче треба зняти.
На верстаті поруч опинилися знята колодка й ще одна, зі складу, з тієї самої партії. Ірина взялася за штангенциркуль, потім узяла молоток. Від удару по краю накладка відокремилася цілим шматком.
— Це підробка, — сказала Ірина. — Маркування зробили під оригінальне, а суміш узяли дешеву. Перегріву вона не витримає. Скільки машин ви взули цією партією?
Степан Петрович довго крутив колодку в руках, перш ніж глянути на Ірину.
— Одинадцять, — глухо відповів він. — Ще три комплекти на складі чекають на встановлення.
До вечора всі одинадцять вантажівок залишалися в боксах. Постачальникові надіслали претензію, Микола Степанович Коваль узявся за позов.
Наталія приїхала ввечері. Перед рядом машин із піднятими колесами вона надовго замовкла.
— Одній завтра треба було йти на перевал. Причіп повний, — сказала вона нарешті. — Розумієш, що ти зараз зробила?
— Виконала свою роботу.
Наталія всміхнулася й дістала із сумки темно-зелений термос — свій. Наповнила чаєм дві кришки, одну подала Ірині.
— Цей пий спокійно. Перевірений.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
коли прочитала ,оповідання.здивувала мене людська підлість.мати єдиного сина і своїми руками відправитийого в тюрму, це просто не вкладається в голові .але є ще 9 дивує що мати своїми руками відправила сина в тюрму .захланність,ненависть до невістки це за межею людяності.