Життя без прикрас— Причин госпіталізувати вас проти вашої волі я не знаходжу, — сказала психіатриня, закриваючи блокнот. — Закон допускає це, якщо людина небезпечна для себе, для інших або страждає на тяжкий розлад. Нічого такого у вас немає. Сім’я у вас неприємна, але це не діагноз.
Надвечір приїхав Микола Степанович Коваль. Худорлявий, сивий, в окулярах без оправи; шкіряний портфель у нього був потертий. Розповідь Ірини він вислухав цілком, жодного разу не перебивши її запитанням. Потім попросив Наталію вийняти термос, але не відкривати, і зробив фотографії з усіх боків.
— Передамо слідчому. Нехай оформлює вилучення: опис, поняті, їхні підписи. Жодних приватних лабораторій і хіміків, яких ми не знаємо. Інакше захист заявить, що ми самі щось підсипали. Слід має залишатися після кожного нашого кроку.
Ірина подивилася на нього. Майже тими самими словами вчив її батько — тільки говорив він тоді про гроші.
Наступного ранку приїхав Максим Мельник, слідчий років тридцяти п’яти. Коротко підстрижений, зі втомленим і недовірливим обличчям. Термос вилучив із дотриманням усіх правил: понятими стали працівники лікарні, річ упакували й опечатали.
Закінчивши, Мельник сів навпроти Ірини. Якийсь час нічого не питав.
— Скажу вам прямо, — заговорив він нарешті. — Чоловік у нас уже побував. Стверджує, що цілий тиждень ви були не при собі й погрожували щось із собою зробити. Снодійне, каже, могли взяти у ванній у його матері. Вона отримує його за рецептом. Сестра теж розповіла про ваш нічний дзвінок зі сльозами.
— Запросіть деталізацію мого телефона. Побачите, хто телефонував і кому, скільки ми розмовляли. Дві хвилини — її дзвінок мені. І ще перевірте трасу біля Росних Полів. Чи перекривали її тієї ночі?
— Як це пов’язано?
— Марина сказала, що фура перегородила трасу. Тому відправила мене на стару дорогу: там майже немає машин і зв’язку теж немає.
Мельник записав її слова. Тепер дивився трохи уважніше.
Через тиждень надійшов висновок щодо автомобіля. На трубі виявили рівний розріз від відрізного диска — іржа тут була ні до чого. Місце розрізу закрили термострічкою. Вона витримувала нагрівання лише недовго, потім прогоряла; залишки знайшли там само, на трубі. Експерт визнав пошкодження штучним.
Павло на допиті знизував плечима. За його словами, автомобіль був старий, труба згнила; стрічку він не клеїв, а того дня взагалі обслуговував інших клієнтів. Богдан відповідав, що за тиждень через його руки проходить сотня машин і за кожну відповідати він не може. Камери, як він стверджував, у майстерні давно не працювали.
Після лікарні Ірина поїхала у квартиру, де вони з Богданом прожили дванадцять років. Купили її вже у шлюбі, але власницею, як і в усьому іншому, значилася свекруха. Ірина так і залишалася зареєстрованою в батьків.
На п’ятому поверсі вона вставила ключ у замок. Повернути його не вдалося: у дверях блищав новий циліндр. Тут-таки, на сходовому майданчику, стояли чотири великі сміттєві мішки з її речами. Поверх них лежала записка, написана рукою Оксани Іванівни: «Решту викинемо через тиждень».
Дзвонити у двері Ірина не стала. Сфотографувала мішки, замок і записку, після чого зателефонувала Ковалю.
— Квартира вам не належить, — сказав Микола Степанович, вислухавши її. — Спір буде довгим і безглуздим. Речі заберіть. Одразу перевірте документи, ноутбук, флешки, банківські папери — чи все збереглося. Якщо щось зникло, подамо заяву.
Ноутбук знайшовся. Виписки про позики фірмі Ірина давно зберігала в особистій пошті та хмарі; доступу туди Богдан не мав. Так її навчив батько.
Надвечір вона дізналася, що корпоративну пошту їй вимкнули, а з робочих чатів видалили. Постійним клієнтам надіслали листа: «Ірина Олексіївна за станом здоров’я більше не працює в компанії».
Забрати власну машину вона теж не могла: автомобіль залишався речовим доказом.
До батьків, у Ясеневі Ключі, Ірина привезла речі на таксі. Марина вибігла зустрічати її на ґанок; обійми були такими міцними, наче сестра повернулася після багаторічної розлуки.
— Ірино, господи, що ж це таке! Ти не доїхала, а я всю ніч очей не склепила. Навіщо ти мене так налякала телефоном?
— Я тебе не лякала, Марино. — Ірина відсторонилася. — Телефонувала ти мені, розмова тривала дві хвилини. Деталізація це підтверджує.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
коли прочитала ,оповідання.здивувала мене людська підлість.мати єдиного сина і своїми руками відправитийого в тюрму, це просто не вкладається в голові .але є ще 9 дивує що мати своїми руками відправила сина в тюрму .захланність,ненависть до невістки це за межею людяності.